Центральне Полісся: будова та оздоблення традиційної хати

Найбільша збереженість правічних реліктових архітектурних форм практично до початку ХХ ст. спостерігалася у народній архітектурі центрального Полісся.

Саме тут найдовше збереглися прадавні одноподільні хати "рублені кліті" та архаїчні засоби захисту входу. Простір між хатою, об'єднаний дахом з окремо поставленою від неї на відстані коморою, набував вигляду тристінного піддашшя, виявляючи тим самим один з найдавніших етапів виникнення триподільної житлової споруди. У ній цей простір між хатою і коморою перетворювався вже на оточене стінами закрите вхідне приміщення - "сіни". Завдяки збереженню давніх засобів поєднання ряду окремих приміщень-клітей в однорядно збудованій споруді, силует центральнополіського житла набув видовженої форми та об'єднаних між собою різновисотних будівель, притулених суміжно одна до одної. Це створювало враження, що хати "...наче пароплави, що по зелених пагорбах пливуть"...

Характерною центральнополіською ознакою було влаштування в сінях своєрідного теплого приміщення, т. зв. "стебка". Її обігрівали в холодну пору року розжареним вугіллям, яке вносили з хати. Стебка, як виділена в сінях чи окремо розташована споруда, була призначена для зберігання коренеплодів та їстівних припасів, замінювала в умовах стояння високих грунтових вод традиційні для всіх інших земель України льохи. Місцевим варіантом слід вважати засіб перетворення сіней у двоподільному житлі на тепле, опалюване піччю, друге житлове приміщення ("прихаток", "теплуха", "хатина", "кухня"), вхід до якого був знадвору.
В умовах болотяного та зволоженого грунту нижній вінець стін ("підвалина") укладалась на вертикальні опори з дерев'яних пнів чи колод ("палі", "ковтки", "кітвиці", "подки", "штампелі", "штандари"). Майже до початку ХХ ст. стіни зрубного житла тут укладали з круглого дерева ("кругляків") або розколеного на дві половини ("обаполів", "плиниць"). Для оформлення зрубних стін уживалося багато способів виявлення як природних можливостей лісоматеріалу, його обробки у вигляді 2-, 4-, 5- і шестикантової огранки, так і оздоблення їх побілкою по чистому зрубу або по попередньо нанесеному на зруб шару глиняної чи глиносолом'яної обмазки. Своєрідними були види побілки лише навколо вікон, а також обведення контуром побіленої навколо вікон площі одним чи двома рядами білих крапок, що створювало враження "орнаментального" оформлення і сприяло зоровому ефекту збільшення віконних отворів.

Архітектура центральнополіських споруд виділялась розмаїттям конструктивних варіантів виведення дахів: від архаїчних стовпових "на сохах, "на півсішках", "на дідках", "на чепілках", "на козлах" та "півсошних"; рублених "наметово - пірамідальних" та "накотом", "на перекладах", "на самцях" по рублених фронтонах причілкових стін до поширених по всій Україні кроквяних конструкцій. На тлі переважання двосхилої форми даху "у щитках", "з пошевками" популярними були також варіанти переходових (від двосхилої до чотирисхилої) форм: з фронтоном, усіченим знизу ("з капіжем", "з причолком", "з начолком") та з фронтоном, усіченим зверху, а також і чотирисхила форма. Дерево служило і покрівельним матеріалом у вигляді колотих або пиляних "плах", "драниць", щепи, стружки. Збереглось також покриття господарських споруд землею. Із зменшенням кількості деревини за покрівельний матеріал в кінці 19 - на початку 20 ст. почали використовувати солому.
У рамках загальноукраїнської традиції розташування печі в кутку біля вхідних дверей, поличок відкритої шафи - "мисничка" в протилежному кутку біля входу, лави попід вікнами чільної стіни, а спального місця ("полу") безпосередньо біля печі вздовж задньої стіни з колискою над ним, інтер'єр передбачав також цілий ряд архаїчних пристроїв та монументально-нерухомих елементів.
Своєрідного вигляду центральнополіському житлу надавали форми стелі ("горбатої", "трикутньої", "трапецієвидної", "півкруглої", "аркуватої", "на перекладах", "на слижах"), у яких збереглися давні способи поєднання її з дахом у конструктивну цілість.
У житлі цього району аж до початку 20 ст. збереглися також і прадавні форми "волокових вікон", вирубаних вздовж одного вінця стіни віконних отворів, що закривались зсередини хати дерев'яною дошкою ("заслонкою"), "заволокуючи" віконний отвір. Двері до житлових та господарських споруд з архаїчною конструкцією обертання "на бігунах", зроблених з 1-2-х тесаних дощок також належать до реліктових форм.
Для штучного освітлення хати поліщуки донедавна використовували світло від палаючих "скалок", "скіпок", над якими спускали із стелі характерної форми димовивідний пристрій - "лучник". Стінки його були розширені донизу, виготовлені з кадуба або виплетені з дубців коша і обмазані глиною.
Лучники на літній період знімали або піднімали і кріпили до стелі, а на осінньо-зимовий період коротких світлових днів знову спускали. Момент спускання лучника - появи його в хаті - освячувався обрядодіями. Господиня, запросивши дітей, обдаровувала їх солодощами та насінням, а на самий низ комина одягала сплетений "осінній вінок". Цей обряд "женити комина" ритуально стверджував дозвіл світити лучиною і забезпечував знешкодження можливого проникнення через лучник в хату шкідливих сил.
Увесь простір хати був чітко поділений на функціонально призначені місця. Найвизначніша роль належала південно-східному кутку хати - "покуті", "святому куту", "червоному куту". Тут влаштовували домашній вівтар - ставили стіл та домашній іконостас - над столом на причілковій та чільній стінах кріпили ікони або їх виставляли на спеціальних поличках, якщо хата не була курною.
Перед образами завжди вішали лампадку з гутного скла місцевого виробу або ставили у металевих свічниках запалені свічки. Для обрамлення образів виготовлялись спеціальні рушники - "божники". Вони вишивались не лише на кінцях, як скрізь в Україні, а й по всій довжині рушника з того боку, який мав обрамляти ікони: пишно вишиті широкі смуги по кінцях з'єднувались тонкою смугою вишивки вздовж рушника. Стіл застеляли домотканим полотном ("стільник", "обрус") або на свята й килимом. Як символ достатку, родини на столі завжди клали хліб, ставили сіль у сільничці та клали ножа.

Поліська піч мала зрубну основу ("опіччя") та пічний стовп та зрубним припічком. Піч і простір біля печі були повністю підвладні жінці - "охоронниці домашнього вогнища", ритуальне значення якого ще на початку ХХ ст. фіксувалось у традиційній обрядовості поліщуків (сімейних та календарних обрядах, звичаях і повір'ях). У чільну та причілкову стіни зарубувались або укладались на дерев'яні стовпці - "торчі", закопані в глиняну долівку, грубо обтесані дошки лав. Угорі над вікнами зарубували полицю, на якій виставляли святковий посуд з кераміки та скла. Уздовж причілкової стіни між столом та "полом" ставили скриню. Біля дверей в кутку влаштовували шафу - "мисник" для ужиткового та обрядово-святкового посуду.
Закіптюжені курною піччю чорно-сріблясті стіни нічим не прикрашались. З характером курної печі та освітленням лучником добре гармоніював темний ("димлений", "сивий") керамічний посуд - "горщики", "гладущики", "глечики". Усі дерев'яні ужиткові речі (меблі, посуд, знаряддя праці) мали риси архаїчної простоти, виявляли природні якості дерева - форму, текстуру, колір, пластичність. У хаті з виводом диму поза її межі гордістю кожної господині були святкові глиняні та дерев'яні розписні тарелі, різнокольорові вироби з гутного скла (баклаги, барильця, чарки, сулії, келихи) та фігурні посудини у вигляді ведмедиків, баранчиків. Сонячні промені висвічували сліпучо-білі, блакитні, жовто-бурштинові чи медово-коричневі відблиски на скляних виробах у миснику, вияскравлювали сріблясто-орнаментовану поверхню сивої димленої кераміки та життєрадісні багатобарвні розписи мальованих тарілок.
Поліські майстри досить стримано оздоблювали виїмчастим різьбленням дошки мисника, іноді прикрашали дверцята та профільоване завершення інкрустацією з соломи. Декоративні властивості мисника на тлі темних зрубних стін надавали інтер'єрові поліської хати урочисто-святкової тональності. Біля дверей, при миснику, вішали профільовану різьблену поличку з отворами ("ложичник") для дерев'яних ложок. Ручка ложки кожного з членів родини позначалась своєрідним знаком - різьбленим або випаленим. Ложичник з ложками був своєрідною візиткою родини, він засвідчував кількість її членів та соціальний статус кожного з них.
Цей район Полісся виділяла також і форма забудови садиби як однорядними "довгими" хатами, так і дворядними, коли однорядний комплекс з'єднаних між собою господарських споруд розташовувався паралельно до хати з прихатніми спорудами. Доволі поширеною була і вільна забудова незв'язаними між собою, окремо розташованими спорудами. У комплексі господарських будівель двору популярними були споруди для зберігання сіна: припідняті над рівнем землі дерев'яні настили ("обороги на поді", "на одрині"); для корнеплодів та їстівних припасів ("стебки", "кліті"); для зберігання зерна в снопах ("багатокутні клуні", "токи" з пірамідальним рубленим верхом).

Автор: кандидат історичних наук, архітектор-етнограф Тетяна Косміна.

ПОДІЛИТИСЯ :: Share |

ЗНАЙТИ ЧИ СКАЧАТЬ ПОДІБНУ ІНФОРМАЦІЮ, ФОТО: