9 – 29 січня 1429 року в замку Любарта на Волині відбулася найбільша в середньовічній історії України та всієї Східної Європи міжнародна конференція, котру організував князь Литви Вітаутас Великий [Вітовт, Vytautas Didysis] та імператор Священної Римської імперії Сигізмунд Люксембурзький [Sigismund von Luxemburg], у якій взяли участь король Польщі Ягелло [Ягайло, Jagiełło, Jogaila], король Данії, Швеції та Норвегії Ерік Померанський [Ерик, Erik af Pommern], Великий князь Московський Василій Васильович [Василь, Василий II]...Історичні перлини Полісся: Олика на Волині
Родинне гніздо поліської гілки великого литовського роду князів Радзивіллів (Радивилів), один з найславетніших у часи Середньовіччя куточків Полісся – шляхетна Олика - перебуває сьогодні у вкрай занедбаному стані. Історія Олики та її найвизначніших пам'яток: замок Радзивіллів, Колегіата Св. Трійці в смт Олика Ківерцівського району...
Перший в історії Великий гетьман (головнокомандувач збройних сил) Великого князівства Литовського, староста Луцька та каштелян Вільнюса, православний меценат та голова "руської партії" ВКЛ, уславлений переможець битви на Орші та один з найвидатніших полководців Полісся всіх часів, що виграв 58 битв із 60 - Костянтин Острозький народився 1460 року на Рівненщині в родині доньки князя Івана Бельського, внука Великого князя Литви Ольгерда [Algirdas], та русинського шляхтича Івана Острозького...
Опасный проект для Полесья
Преобразования Припяти в большой "транспортный канал" не только навсегда изменит одну из последних нетронутых год в Европе, но и может высушить климат Полесья.
Литвины на Полесье: со времен ВКЛ до наших дней
Литвины - так западные и восточные славяне издавна называли литовцев-балтов, вкладывая в это слово этнический смысл. Однако с 1345 года, после вхождения и длительного пребывания Полесья в составе ВКЛ - Великого княжества Литовского, Руського и Жемайтийского, а впоследствии польско-литовской Республики Обеих Народов - наименование "литвины" постепенно распространилось также и на полесских славян, живших на этих землях, т.е. приобрело значение "гражданства", подданства сначала Литовского, а позже Польско-Литовского государства (политоним)...
Поліські хоругви в найбільшій битві Середньовіччя при Грюнвальді
15 липня 1410 років поблизу села під назвою "зелений ліс" у Прусії відбувалася одна з найбільших воєнних баталій Середньовіччя – славетна Грюнвальдська, вона ж Жальгіріська або Танненберзька битва об'єднаних військ Королівства Польського та Великого князівства Литовського (ВКЛ) проти лицарів-хрестоносців Німецького ордену.
У складі військ ВКЛ на чолі з князем Вітаутасом Великим битву прийняли Київська, Пінська, Гродненська, Брестська, Волковиська, Дрогичинська, Мельницька, Стародубська, вірогідно також Луцька, Володимирська, Новгород-Сіверська хоругви Полісся, полки з Галичини, Поділля, земель сучасної Литви, Білорусі та Росії.
Перемога під Грюнвальдом мала величезне значення в усій подальшій історії Центральної та Східної Європи…
Кордони Полісся: державні, історичні, адміністративні та лінгвістичні частини поліського регіону.
На сьогодні наявна певна проблема неузгодженості та різноманітності вживаних назв та загального географічного поділу Полісся, з огляду на те, що його розглядають, по-перше, як фізико-географічний регіон, по-друге – історично-етнографічну область, і по-третє – як економічний район.
Історично територія Полісся була поділена поміж давніми балтами та слов’янами, входила до складу східнослов'янських князівств древлян, дреговичів, волинян, сіверців та ін., Київської Русі, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії та СРСР.
Ятвяги та ятвязьке населення в поліському регіоні.
Ятвяги – потужне колись західно балтійське плем'я, що з початку 1 тисячоліття н.е. та майже до кінця 18 століття населяло східну територію Прусії, відому як Ятвягія або Сувалькія (інакше Судавія, Судовія, Судувія, Дайнова) - сучасне Підляшшя в Польщі.
Особливо активно ятвяги проявили себе в 10-13 століттях, неодноразово атакуючи західні поліські землі, особливо Гродненщину та Волинь. Незважаючи на це, деякі дослідники розглядали ятвягів як корінне населення західної Білорусі, дехто навіть припускав його автохтонність безпосередньо на Поліссі...
Звільнення Київщини від монголо-татар військами ВКЛ на чолі з князем Ольгердом
650 років тому литовсько-русинське військо в складі військових загонів з Литви, Полісся та північної Білорусі, яким командував великий князь Ольгерд [Альгірдас, Algirdas], завдало нищівної поразки військам Золотої Орди на березі р. Сині води (сучасна річка Синюха на Кіровоградщині), завдяки чому Київ та українські терени колишньої Русі було остаточно звільнено від монголо-татарського панування...
Білоруські "лісові брати" – повстанці на Поліссі.
Згадуючи партизанські дії часів Другої світової війни довкола Полісся, під терміном "лісові брати" здебільшого розуміються литовці або українці. Адже про діяльність УПА та литовських повстанців так чи інакше чув майже кожен, хто цікавиться історією минулого століття.
Натомість про національний партизанський опір у Білорусі під час та після війни відомо дуже мало. Про це зі зрозумілих причин не дуже говорили за часів Радянського союзу, та й теперішні власті Білорусі приділяють увагу майже винятково діям лише червоних партизанів на Поліссі...
Краєзнавчий матеріал з історії міста Шостка на Сіверщині.
Пороховий завод на берегах річки Шостки з часу свого заснування 1739 року звався Шостенським з різними визначальними прикметниками – Малоросійський, Гетьманський, Михайлівський, поки не отримав 1920 року номер "9" замість слова "пороховий", та став зватися з 1930-х років Шосткинським заводом №9. Крупецька (Ямпільська, Севська) дорога, на якій розташувався завод, теж звалася по-різному – Воронізьким приїздом, Садовою вулицею, поки не з’явилися на ній у 1917 році представництво Тимчасового уряду, потім Совєт робочих и солдатських депутатів та Українська Рада...
Fedir Odrach, "Our Polissya". Друга частина книги поліського письменника з Канади Федора Одрича "Наше Полісся"...
Історія Полісся доби Середньовіччя.
Монографія українського історика Віталія Василенка "Політична історія Великого князівства Литовського (до 1569 р.) в східно-слов’янських історіографіях ХІХ – першої третини ХХ століть..."
Kolejka wąskotorowa łącząca Twierdzę brzeską z miastem była istotnym elementem w życiu żołnierzy i mieszkańców zamkniętego garnizonu, jakim była Twierdza brzeska. Jej istnienie doskonale wpisywało się w funkcjonowanie lokalnej społeczności w okresie międzywojennym, dając możliwość stosunkowo szybkiego przemieszczenia się do odległego ponad trzy kilometry miasta. Szczególnie ceniona była przez stałych mieszkańców Twierdzy udających się celem dokonania większych zakupów oraz młodzież, dojeżdżającą do szkół średnich...
Зовнішнє незалежне оцінювання (ЗНО) 2010 р. – тести "Історія України", підготовка, завдання, специфікація, пробні тести ЗНО, система оцінки.
Структура тесту ЗНО "Історія України" 2010:
:: загальна кількість завдань тесту з історії України – 60 хв.
:: на виконання тесту відведено 120 хвилин.
Характеристика завдань тесту з історії України 2010 року:
Історія Полісся та України в складі Великого князівства Литовського
"Чи йшов брат на брата?" Один спірний епізод з литовсько-руської історії, автор розвідки В. Василенко, м. Дніпропетровськ.
...Існують незаперечні свідчення того, що активна східна політика Альґірдаса не лише не зустрічала спротиву з боку Кястутіса, а, навпаки, активно підтримувалася останнім. Досить згадати хоча б його безпосередню участь в походах на Москву 1368-1372 рр. (Тоді, до речі, дуже важке становище ВКЛ у боротьбі з Орденом було зручною нагодою для Кястутіса виступити із вимогою миру з Москвою; нічого подібного він, однак, не зробив). Відтак видається цілком обґрунтованим наступний висновок: теза про "москвофільство" Кястутіса є історіографічним міфом, народженим польською історичною думкою; що ж до російської історіографії радянської доби, то нею була здійснена рецепція цього міфу, відповідно до власних історіософських настанов.
Треба зазначити, що дослідження історіографії політичної історії ВКЛ переконливо засвідчує наступну тенденцію: багато історичних фактів, встановлених польськими істориками, і обґрунтованих ними концепцій, були, яким би парадоксальним це не здавалося, успішно запозичені російською історіографією і "адаптовані" нею, хоча часто з діаметрально протилежними попереднім оцінками. Це стосується і ролі руського елементу у ВКЛ до 1385 р., і громадянської війни 1430-х рр., і "змови князів" 1481 р., і повстання М. Глинського, і багатьох інших питань. При цьому в ролі "користувача" виступала російська історіографія як дорадянської, так і радянської доби...
Одне з таких питань стосується взаємин між синами Ґедімінаса (Ґедиміна) - великим князем Альґірдасом (Ольґердом) і Кястутісом і (Кейстутом). Як відомо, ними в 1345 р. був здійснений переворот, внаслідок якого був позбавлений великокнязівської влади їхній брат Явнутіс (Явнут). (Висловлене свого часу В. Антоновичем і підтримане багатьма дослідниками припущення, згідно з яким Явнутіс не був великим князем, а лише володів вільнюським уділом, давно спростоване Ю. Вольфом [30, стр.33] і може викликати зараз інтерес лише в якості історіографічного факту). Внаслідок перевороту у ВКЛ було встановлено специфічний режим правління, за якого Кястутіс займав особливе становище, яке відрізняло його від решти литовсько-руських удільних князів. Частина істориків визначала тодішню систему влади у ВКЛ як "діархію", за якої Кястутіс був фактичним співправителем брата [28, стр. 81-84, 148; 11, стр. 8-9,1 0-11, 61; 10, стр. 74-75; 13, стр. 348; 14, стр.60]; дехто навіть вважав, що можна вести мову про існування в цей час двох великих князів — вільнюського і тракайського [28, стр. 82; 4, стр. 19,21; 23, стр. 10-14; 19, т. СХХХІV-СХХХV, стр. 24-25, 29, 54, 60-61, т. СХІLV-СХLV, стр. 1, 74-78, 83, 106, 108; 22, стр.7-8]. Інші заперечували це, вважаючи Кястутіса лише "виконавцем планів" Альґірдаса [16, стр.24; 25, стр.471].
Більша солідарність спостерігається в історіографії стосовно оцінки особистих відносин між Альґірдасом і Кястутісом. Вже давно стало "загальним місцем" наголошування на незмінній дружбі й солідарності цих двох синів Ґедімінаса. Усталенню цієї точки зору в польській історіографії значною мірою сприяла праця визначного дослідника історії ВКЛ К. Стадницького "Ольгерд і Кейстут" (1870) [29]. Цей же погляд закріпився в східнослов'янських (російській, українській та білоруській) литуаністичних традиціях, особливо після виходу в 1878 р. класичної праці Володимира Антоновича "Нарис історії Великого князівства Литовського до половини XV століття" [3]. (І. Філевич, а за ним Михайло Грушевський, М. Сидор вважали за можливе констатувати існування "тріумвірату" Альгірдаса, Кястутіса і Любартаса (Любарта) [17, стр.113-115; 7, с.126; 15,стр.67].
Однак з часом була здійснена спроба перегляду цих уявлень. Головна роль тут належить польському історику міжвоєнної доби Л. Колянковському. Його праці взагалі відрізняються нестандартним трактуванням багатьох "загальновідомих" проблем і епізодів литовсько-руської історії...
Зокрема, Колянковський доклав багато зусиль для спростування закоріненого в литуаністиці стереотипу, згідно з яким Йоґайла (Яґайло) був вельми пересічним правителем і політичним діячем, особливо в порівнянні з "геніальним" Вітаутасом (Вітовтом). Дійсно, традиційна оцінка якостей Йоґайли чи не в першу чергу ґрунтується на повідомленнях Яна Длуґоша, вельми неприхильного до засновника династії Яґеллонів та його нащадків. Якщо ж абстрагуватися від цієї характеристики, то слід визнати, що політика Йоґайли мала більш вагомі і тривкі результати, в порівнянні з його "блискучими" сучасниками Вітаутасом і Дмитром Івановичем московським. В той же час Колянковський, як видається, йшов задалеко, доводячи, нібито вся політика Вітаутаса, зокрема східна, була де-раціо політикою Йоґайли, в руках якого двоюрідний брат був лише здібним знаряддям.
Торкнувся Л.Колянковський і проблеми взаємин між Альґірдасом і Кястутісом. В 1930 р. він висловив погляд, згідно з яким ідилічні відносини між братами не завжди були такими. Згадана вище "діархія" була, на думку польського історика, наслідком боротьби Альгірдаса і Кястутіса за верховну владу близько 1350 р.; під час її Альґірдас був навіть ув'язнений останнім [22, стр.8].
Цей погляд, як зазначалося, протирічив давно усталеному в історіографії стереотипу. В якості доказів Колянковський послався на дві обставини:
а) під час переговорів литовських послів з московським урядом в 1494 р. останній домагався відновлення кордонів відповідно до угод часів великих князів Семена Івановича та Івана Івановича (1340-1359). Литовська сторона, відкидаючи цю вимогу, посилалася на те, що згадані договори постали "nezhodoju Olgerdowoju z Kestutiem";
б) велике литовське посольство (Олександр Гольшанський, Ян Заберезинський і Юрій Зінов'євич), виряджене у січні 1495 р. за дочкою Івана III Єленою, яка мала стати дружиною правителя ВКЛ Алєксандраса (Олександра), отримало, поміж іншими, наступну інструкцію: "a budutli mowity o zapisy szto pered Witowtom byli zapisy, kotorymiz Welikij kniaz Olgrid postupił I zapisał zemli welikomu kniaziu moskowskomu, im otkazaty, ize tot kniaz był niat i był prinuzon na wse dozwolity kak to I doswiadczat kak sia im widieło u kotorych on był mocy". (Archiw. Glow. Warsz. Metr lit. 192. стр.453) [22, стр.8, рrz. 1].
На думку Л. Колянковського, наведені відомості засвідчують, що вже в середині XIV ст. настало "порозуміння" Кястутіса з московським урядом. На користь цього нібито промовляють і згадки про розмежування між литовськими і московськими володіннями, яке сталося за часів правління Кястутіса у ВКЛ [ 1, №53, стр. 161, №83, стр. 329-330]. "Отже, слід, - зробив висновок дослідник, - раз і назавжди покінчити з вигаданою Вітовтом для хрестоносців, плеканою століттями і в науці, ідилією" [22, s.8, рrz.1].
Ця теза не зустріла помітного спротиву. Наприклад, в розлогій рецензії на цитовану працю Л. Колянковського Ф. Папе взагалі не згадав про неї, що, як видається, мало свідчити про мовчазну згоду [26]. Повністю прийняв точку зору Колянковського, наприклад, Ф. Шабульдо [20, стр. 49], не вдавшись, однак, до аналізу аргументів польського дослідника.
Отже, розглянемо обидві джерельні звістки, наведені Л. Колянковським на доказ свого "революційного" твердження. Друга з них, де йдеться про "нятьство" (тобто полон) Альґірдаса, є дійсно дуже цікавою і унікальною. Ця важлива подія більше ніде не згадується і вже тому заслуговує на увагу. Але саме тому задовільно витлумачити її надзвичайно важко, якщо взагалі можливо, за наявної джерельної бази.
Відразу ж впадає у вічі, що пояснення даного епізоду діями Кястутіса виглядає цілком довільним. Адже в джерелі твердиться, що невигідна угода з Москвою була укладена Альґірдасом під тиском тієї не названої тут сили, "w mocy" у якої він на той час знаходився. Тоді довелося б визнати, що Кястутіс, полонивши брата, змусив його до поступок на користь східного сусіда і суперника ВКЛ.
Треба зазначити, що уявлення про нібито різні зовнішньополітичні програми вільнюського і тракайського центрів, уособлюваних Альґірдасом (а згодом Иоґайлою) і Кястутісом, зокрема, стосовно відносин з Москвою, вельми розповсюджені в литуаністиці. Цю думку, майже півстоліттям раніше виходу в світ праці Л. Колянковського, висловив Ст. Смолька [28, стр.139-141]; до неї приєднався С. М. Кучиньський [24, стр. 205-206]. Особливо активно дану точку зору обстоювали радянські дослідники: В. Пашуто, В. Кучкін, Ф. Шабульдо, С. Думін та ін. [12, стр.41; 9, стр. 20; 20, стр. 46, 49-50, 93, 123-124, 132-133, 136; 8, стр.107]. Більше того, на думку І. Грекова (який широко використав роботу Колянковського), ймовірне погодження Кястутіса з Дмитром Івановичем і Московським напередодні Куликовської битви, з метою захоплення верховної влади у ВКЛ. Після ж перевороту 1381 р. нібито постав їхній антиординський союз [6, стр. 65-66; 5, стр. 98-104, 137, 139-140, 145-146, 148-158, 164-165, 167-168, 174]. Оскільки доказів на користь такого припущення не існує, Греков, як і Колянковський, посилався на згадки про укладення Кястутісом угоди з Москвою щодо кордонів.
Зрозуміло, однак, що існування подібного акту - явно недостатній аргумент на користь "промосковських" настроїв Кястутіса, тим більше - їх існування ще до 1380 р. Навряд чи може бути сумнів (це визнавав і сам Л. Колянковський [22, стр.21]) у тому, що даний договір постав під час короткого великокнязювання Кястутіса (листопад 1381 - червень 1382 рр.) і, отже, нічого не дає для характеристики його взаємин з Альґірдасом і московськими великими князями у 1340-50-х рр. Саме ж укладення угоди легко пояснюється бажанням Кястутіса забезпечити свої східні кордони на час боротьби з Орденом. (Між іншим, не є доведеним фактом, що угода укладалася з Москвою. Ще А. Прохаска припустив, що це могла бути угода ВКЛ із Тверрю, оскільки в згаданих уривках йдеться про ржевські волості [27, стр. 502]).
Що ж до розходжень між Альґірдасом і Кястутісом в баченні оптимального варіанту східної політики, то вони ймовірні лише на перший погляд. Дійсно, можна було б припустити, що Кястутіс, повністю поглинений боротьбою проти Ордену та, меншою мірою, Польщі, міг вважати доцільним порозуміння з московським урядом задля концентрації литовсько-руських сил на західному напрямі. Проте подібні умоглядні теоретизування не витримують критики. Адже збільшення сил ВКЛ, необхідних для успішної боротьби проти хрестоносців та інших ворогів, могло бути досягнуте лише завдяки масштабній експансії на сході і приєднанню нових і нових руських земель. "Самоусунення" від цього спричинило б хіба що втрату отриманих позицій і неминуче посилення Великого князівства Московського.
Крім того, існують незаперечні свідчення того, що активна східна політика Альґірдаса не лише не зустрічала спротиву з боку Кястутіса, а, навпаки, активно підтримувалася останнім. Досить згадати хоча б його безпосередню участь в походах на Москву 1368-1372 рр. (Тоді, до речі, дуже важке становище ВКЛ у боротьбі з Орденом було зручною нагодою для Кястутіса виступити із вимогою миру з Москвою; нічого подібного він, однак, не зробив). Відтак видається цілком обґрунтованим наступний висновок: теза про "москвофільство" Кястутіса є історіографічним міфом, народженим польською історичною думкою; що ж до російської історіографії радянської доби, то нею була здійснена рецепція цього міфу, відповідно до власних історіософських настанов. (Взагалі треба зазначити, що дослідження історіографії політичної історії ВКЛ переконливо засвідчує наступну тенденцію: багато історичних фактів, встановлених польськими істориками, і обґрунтованих ними концепцій, були, яким би парадоксальним це не здавалося, успішно запозичені російською історіографією і "адаптовані" нею, хоча часто з діаметрально протилежними попереднім оцінками. Це стосується і ролі руського елементу у ВКЛ до 1385 р., і громадянської війни 1430-х рр., і "змови князів" 1481 р., і повстання М. Глинського, і багатьох інших питань. При цьому в ролі "користувача" виступала російська історіографія як дорадянської, так і радянської доби).
Таким чином, не існує вагомих підстав вважати, що згадане перебування Альґірдаса у полоні було справою рук його брата. Найімовірнішим припущенням, виходячи з контексту, виглядало б наступне: литовський великий князь опинився у московському полоні і був змушений прийняти нав'язані йому умови. Однак навряд чи така подія могла бути пропущена московськими літописцями. До того ж співвідношення сил між ВКЛ і Великим князівством Московським в 1340-50-х рр. робить це малоймовірним. Невигідні угоди, укладені тоді Альґірдасом, слід пояснювати перш за все, вважаю, не могутністю Москви, а наявністю за спиною останньої вирішального "чинника" в особі Орди.
У зв'язку з цим варто згадати добре відомий епізод із литовським посольством 1349 р. на чолі з Карійотасом (Коріатом) Ґедиміновичем до хана Джанібека. Досі важко визначити, проти Москви чи Польщі в першу чергу прагнув використати татарську допомогу литовсько-руський уряд; однак незаперечним є те, що невдача й полон посольства були спричинені активною протидією з боку московського великого князя Семена Івановича. Можна було б припустити, що саме ця подія відбилася в наказі посольству 1495 р., однак цьому суперечить те, що "niat", судячи з контексту, був все ж сам Альґірдас особисто. (Варто наголосити ще на одній цікавій обставині. Є підстави вважати, що саме тоді, приблизно в 1349-1350 рр., мав місце конфлікт між Семеном Івановичем та його братами Іваном і Андрієм; його відлуння простежується в угоді між ними трьома, укладеній в 1350 чи 1351 р. [1, №2, стр. 1-13]. За припущенням Л.Черепніна, причиною незгоди могли бути різні зовнішньополітичні орієнтації, зокрема, невдоволення успадкованою від батька "проординською" політикою Семена [18, стр.545-548]).
Отже, залишається лише констатувати, що на даний час розглянута загадка не знаходить задовільного вирішення, хоча а prori видається найімовірнішим, - таємничий полон правителя ВКЛ все ж був пов'язаний з діями татар, а не Москви.
Проте викладені вище аргументи проти участі в даному епізоді Кястутіса не виглядатимуть остаточно переконливими, доки не буде знайдене пояснення його "незгоди" з братом, засвідченої під час переговорів 1494 р. самими ж литовськими послами. Для цього необхідно ширше звернутися до висвітлення даної події в першоджерелах, не задовольняючись наведеним Л. Колянковським уривком. Однак попередньо варто висловити дві зауваги.
Перш за все, намагання достойників ВКЛ пояснити укладену в минулому невигідну угоду тодішнім розбратом всередині власної держави справляють враження наївності і безпорадності, бо навіть відсутності дипломатичного хисту. Адже їх ніщо не змушувало "виносити сміття з хати" на очах головного ворога батьківщини.
До того ж добре відомо, що і вимоги, і аргументи литовської і московської сторін під час переговорів, як правило, помітно перегукуються між собою, так би мовити, йдуть парами. Наприклад, перемовини часто розпочинаються висуненням абсолютно фантастичних і завідомо неприйнятних для контрагента вимог. Так, литовські посольства наполягають на "поверненні" не тільки Сіверщини і Смоленська, а й Новгорода і Пскова [2, т. LIX, №6, стр. 74-75, №18, стр. 274; т. LXXI, №12, стр. 263,267, №16, стр.369]; московський уряд натомість бажає "повернути" в якості "отчини" Київ, Полоцьк, Вітебськ, Волинь, Поділля і навіть Галичину [2, т. LIX, №37, стр.579; т. LXXI, №3, стр.43, №12, стр.260, 266, №16, стр.361-362]. Згодом на зміну цим побажанням приходять більш реалістичні.
Отже, звернімося безпосередньо до джерела, яке висвітлює перебіг цікавлячих нас подій. Згадане посольство на чолі з воєводою тракайським і маршалком земським Петром Яновичем Монтигірдовичем розпочало переговори з вимоги від імені Александраса повернути Литовсько-Руській державі "што здавна которьш места прислухали к нашему государьству, к Великому Князству Литовскому, за великого князя Витовта и за великого князя Жыкгимонта и при отци нашом короли его милости" [2, т.ХХХV, №24, с. 13].
Відповідь на це московського уряду була наступною: "и коли государь ваш, князь велики Александр, напоминает предков наших и своих, и мьі хотим так, как бьіло при наших прадедех, при великом князе Семене Ивановиче, и при великом князе Йване Ивановиче, и при его прадеде, при великом князе Олгерде" [2, т.ХХХV, №24, с. 14]. Виходячи з цього, московські бояри Петру Монтиґірдовичу "говорили, чтобы кончял по великого князя Семєному докончянью и по великого князя Иванову. И пан Петр отговаривал те докончаніа стариною да незгодою Олгердовою с Кестутьем" [2, т.ХХХV, №24, с. 115].
Як бачимо, все начебто підтверджує висновок, зроблений Л. Колянковським. Але ключ, що дає змогу розв'язати цю проблему, міститься зовсім поруч: на тій самій сторінці, трохи вище. Йдеться тут про наступне. Петро Монтиґірдович цікавиться, чому Москва не хоче відновити миру за угодами Василя І і Василя II. Відповідь заслуговує на увагу: "И бояре ему отговаривали: те докончяньа незгодою государей наших, деда его (Івана III. - В. В.) великого князя Василья и отца его великого князя Василья" [2, т.ХХХV, №24, с. 115].
Отже, заява литовських послів, на якій вибудував свою теорію Л. Колянковський, в дійсності зовсім не є гіркою скаргою на брак згоди всередині держави за минулих часів. Це відповідь на аналогічну заяву московських бояр, дослівний контрвипад. І саме завдяки цьому стає зрозумілим, про яку "незгоду" в дійсності йдеться.
Того самого року, що й праця Колянковського, вийшла рецензія К. Ходиницького на дослідження Ф. Конечного "Литва і Москва в 1449-1492 рр." [21]. Рецензент, зокрема, звернув увагу на погане знання автором російської мови (власне, мало б ітися про руську мову використаних джерел і російську - досліджень авторів ХІХ-ХХ ст. - В. В.), наслідком чого стала низка прикрих непорозумінь і похибок.
З цим самим явищем маємо справу і в епізоді, який розглядається. Відбулася фатальна гра двох співзвучних, але цілком відмінних за значенням слів: "незгода", яке збереглося і в сучасній українській мові, і "невзгода", відоме у російській (великоруській). Однак у зв'язку з цим постає ще одне питання. Якщо мало місце звичайне нерозуміння Л. Колянковським змісту джерела, можемо констатувати в даному випадку хіба що приклад недостатньої дослідницької кваліфікації, обтяжений до того ж неуважним прочитанням тексту, "вириванням" з нього потрібної цитати. Але виглядає малоймовірним, щоб історик звернув увагу на один фрагмент, який став головним підґрунтям обстоюваної ним теорії, і не зауважив іншого, що розташований всього лише трьома (!) рядками вище і не залишає від згаданої теорії каменя на камені. (Адже Л. Колянковському довелося б пояснювати, яка "незгода" могла мати місце між великим князем московським Василем І Дмитровичем і його сином Василем II, який залишився сиротою по смерті батька, маючи лише 10 років!). Проте зазначу, що не вважаю своїм правом вичерпне тлумачення причин цього водночас цікавого і прикрого епізоду в литуаністичних студіях.
Таким чином, наведені вище аргументи повністю спростовують припущення Л. Колянковського щодо наявності якогось серйозного конфлікту між Альґірдасом і Кястутісом. Не можна повністю виключити, звичайно, що відносини між цими двома Ґедиміновичами не були настільки ідилічними і гармонійними, як звичайно прийнято вважати; проте, щоб довести це, знадобляться вагоміші докази, ніж ті, що стали поштовхом до написання даної розвідки.
Бібліографічні посилання:
Збірник "Історія і особистість історика. Збірник наукових праць, присвячених 60-річному ювілею професора Ганни Швидько", Дніпропетровськ: НГУ, 2004 - стр. 47-54
Історичні джерела, реферат, літописи, історія поліських та українських земель у складі ВКЛ.
Чтобы получить информацию по-русски, ищите – история Полесья и украинских земель в составе ВКЛ, литовский князь Альгирдас и Кястутис (Кестутис), возможный конфликт сыновей великого князя Литовского Гядиминаса (Гедиминас).
ІСТОРІЯ ПОЛІССЯ 13-15 ст.
Велике князівство Литовське: держава литовців, литвинів і русинів.
Після утвердження монгольської зверхності центральні та північні терени майбутньої України - Київське, Переяславське, Турово-Пінське й Чернігово-Сіверське князівства - на ціле століття сходять у тінь. Поштовхом до їхньої нової з'яви на історичній арені стає несподівана активність маленької войовничої Литви, мешканців якої давньоруські літописці поблажливо називали "людьми з боліт". Уперше про "Литву" згадують під 1009 роком німецькі писемні джерела, окреслюючи цією назвою племінне угруповання балтів, які заселяли південно-східні регіони сучасної Литви та прилеглі терени Білорусі між річками Німаном [Нямунас, Nemunas] і Вілією [Няріс, Neris]. У 12 ст. полоцькі, вітебські й менські князі використовували литовські дружини у власних походах; вірогідно, литовські племена були якийсь час підпорядковані Полоцьку. Проте мірою ослаблення руських князівств Литва починає перетворюватися на самостійну військову силу: з Лівонської хроніки Генриха Латиша (Генріх Латвійський, Heinrich von Lettland) відомо, що між 1201-1236 роками литовські племінні князі (куніґаси) вже самі здійснили низку добичницьких походів на землі Тевтонського Ордену, Польщу, Полоччину й Смоленщину...
Історія Полісся: Древлянь (≈500–945 рік)
Князівство лісового слов'янського племені древлян або деревлян – на території сучасної Житомирської, Київської та сходу Рівненської областей від межиріччя р. Случ і Горинь на заході до Дніпра на сході та від Прип'яті до р. Здвиж і Тетерів на півдні. Столиця Древляні – місто Коростень, найбільші центри - Малин, Радомишль, Городськ, Овруч...
Поліська округа часів Гетьманату
Поліська округа – окрема адміністративна одиниця Української держави гетьмана Павла Скоропадського на початку минулого століття. Утворена на основі Берестейських угод, функціонувала фактично лише на папері.
Поліська округа (інакше - Поліський округ) була офіційно створена в листопаді 1918 року. До складу Поліської округи ввійшли українські та частина білоруських земель, зокрема: Мозирський та Річицький повіти Київської губернії (колишні повіти Мінської губернії) і Пінський повіт з Волинської губернії з частинами Слуцького та Бобруйського повітів. Невдовзі, з падінням Гетьманату Скоропадського, принили своє існування й його адміністративні одиниці.
Публікації
