Рідкісна книга: "Наше Полісся", Вінніпег, 1955 рік

Федір Одрач "НАШЕ ПОЛІССЯ"

Досі майже невідома в Україні рідкісна праця українського поліського письменника з Пінщини Федора Одрача, видана в Канаді діаспорним Інститутом дослідів Волині, що нещодавно повернувся до Луцька.

Пінські болота... Десь наприкінці березня, коли у верхів’ї Стиру почнуть танути сніги, маса води, між високими берегами, швидко двигається з течією річки, щоб саме тут виступити з берегів і покрити водою простір Пінських боліт. Дивлячись тоді з якогось узгір’я, перед вами буде несамовита своєю дикістю та водночас неперевершеною красою яскритись панорама...

ЧАСТИНА І

МІЖ ПІНОЮ І СТИРОМ

Коли поглянути на мапу Полісся і віднайти в південній його частині велике село Острів, то на схід від нього можна помітити дві чорні криві лінії, що саме в цьому місці сходяться докупи. Це – гирло ріки Стиру, яка й спадає до Прип’яті. Коли посунутися далі вниз, властиво попливти човном з 70 км, аж до дельти ріки Піни, то мандрівник дознав би враження, що не їхав Прип’яттю, а Стиром. Хоч на мапі цей відтинок відзначений як Прип’ять, проте не один селянин з околиць Острова, Лопатина, Повхова, Вівич і т. д., тобто сіл, що лежать над цим відтинком ріки, інакше його не назве, як Стиром (що, до речі, рідко трапляється з іншими ріками). Усталена географами назва явно суперечить з прийнятою віддавна назвою місцевих селян. Коли ви їх поспитаєте: де ж Прип’ять? Вони вам скажуть, що 15 км за Вівичами, тобто там, де Піна впадає до Прип’яті. І дійсно, впізнавши цей річний відтинок, нічого він собою не нагадує Прип’яті. Течія його двигається відносно швидко, творячи круту, вужувату лінію. Відомо-бо, такою вужуватою лінією пливе Стир майже через усю Волинь, коли Прип"ять є на загал простою розливною і дуже повільною рікою.

Красу цього відтинку ріки і його околиць можна побачити щойно весною і літом. Наприкінці березня, коли сніги тануть, Стир звичайно жене з верхів’я масу води, яка саме в цьому місці виступає з берегів і широко розливається по болотистих рівнинах. Води тут, як і в околицях Піни, Прип’яті і Яселди, бувають щороку дуже великі: окружують вони села, заливають низовинні поля, переривають греблі і тоді єдиним комунікаційним засобом для полішука служить "гиляра", човен. Любо тоді подивитися з якогось пагорбка в далечінь, особливо в день, коли на небі світить весняне сонце. Як око може охопити – скрізь вода, сказав би, море води! Пригадую, в своєму дитинстві любив я в такі сонячні весняні дні влазити на "дзвіницю" (вежу) місцевої церкви й тоді відкривався перед моїми очима чарівний краєвид. Де-не-де в далині, на тлі іскристого розливиська води, синіли верби – це розкидані поліські села, де-не-де бовваніли розсохаті корони дерев – це дуби на окружених водою полях. Саме в тому часі довгими шнурами пливуть по небу з півдня на північ "дикі півні" (журавлі!), великими громадами двигаються в цьому ж напрямку дикі гуси. На горбках, між водою, кричать чайки, в чагарниках лози й вільхи, затоплених до половини водою, туркають "вутви" (дикі качки). Відчувається тоді всю силу й красу поліської весни.

Нерідко вода тут пробивається до сіл і тоді мешканці мусять влазити на горища своїх хат або з усім своїм майном і худобою шукати собі пристановища в околиці на будь-якому пагорбку. Старі люди розповідають, що колись води на Поліссі були більші, як тепер, і багато сіл майже щороку затоплювала вода по самі вікна. Однак, хоч води тепер зменшилися, чимало ще є сіл на Поліссі, що стають жертвами весняної повені. По вулицях таких сіл, як В’юнища, Вилази, Мисятичі, іноді ще й тепер бринить весною вода. Часто буває в таких випадках, що підприємливі рибалки розкидають між хатами "жаки" (своєрідна сіть – деінде називають її "крилачем") і ловлять рибу. Мене один старенький дідусь запевнював з села Боричевич, що за його молодості до його хати, крізь відчинені двері, пливла велика щука, яка ув’язнилася під піччю.

Розливи води, нетрі очерету і ситнику, більші й менші озера, порослі "мумолом" (водяна лілея), – для полішука все це є близьке і рідне, подібно як для гуцула гори. Полішук води не боїться. Від найраніших своїх дитячих років потрапить він бродити в постолах по болоті за худобою, спеціаліст він посуватися човном по ріках і озерах, не лякає його весняна повінь, не боїться він скакати з купини на купину по драгливих западинах, в сонячні дні поліський рибалка радо вирушає на розливиська води з "остями" (зубчастими, восьмипальцевими вилами) шукати "неросту". "Неростом" полішук називає стаї риби під час тертя, яка виходить з річної глибини, шукаючи собі затишної мілини на болотах, між чагарниками. Відомо, під час тертя риба неповоротлива і полішук її без труднощів проколює остями й викидає з води до човна. На вузьких "прістях" (протоках) будує з лози "гатки" (гаті) і закладає "нероти", або "коші". Зимою на мулистих озерах прорубує в льоді ополонки й ставить "кошалки" (виплетена з лози на зразок решета, з отвором посередині). "Кошалку" закладає полішук у круглому прорубі, згори накладає патики, на патики солому і потім все це прикриває снігом. Робить усе це тому, щоб ополонка не замерзла. Стомлена, без повітря під водою риба, переважно в’юни, шукаючи повітря, натрапляє на незамерзлу ополонку, пробивається вгору і влазить до кошалки, з якої вже не може видістатися. В’юни на Поліссі, зокрема в Пінщині, є найпопулярнішою рибою. Полішук ловить їх у великій кількості, солить, а потім сушить у печі і складає до бочки. Коли прийде Великий піст, варить з них борщ або бульйон з картоплею.

Хоч велика навала води нерідко покриває низовинні поля з озиминою, приносячи полішукові чимало матеріальних шкод, проте великі води полішук в загальному зустрічає прихильно. Поліський селянин радіє, коли його болота-луки змиє вода, й він тоді з надією чекає на добрий урожай трави. Добрий урожай трави для полішука має неабияке значення, бо підставою його господарки являється худоба і вівці. Ладен він сам не доїсти, але "товар", худоба, мусить мати на зиму сіно. Корова дає йому молоко, а найважніше – гній, який є необхідний для неврожайних поліських полів. Поліська рогата худоба, як також і коні, є дрібні, рухливі, легкої ваги, пристосовані до болотнистих теренів, по яких без руднощів бродять, шукаючи паші. Першою пашою є лотать. Як тільки вода починає меншати, поліські болота покриваються цією рослиною. І тоді, на зміну сталевої поверхні води, поліські болота-рівнини покриває жовте море цвіту лотаті. Відтоді полішук знає, що прийшла вже до нього весна: час сонця й тепла. Дівчата і хлопці вечорами виходять на вулицю і співами вітають весну.

Весна для полішука приносить не тільки радість і тепло, але й втягає його до незвичайно тяжкої праці. Працю в полі чи на луках під час косовиці поліщук мусить виконувати в неймовірно трудних теренових умовах. Його поля здебільша знаходяться далеко від села, між грузьким болотом, по якому годі переправитися возом і кіньми. Єдина можливість добратися на таке поле – глибоким бродом. І тут знову стає в пригоді великий човен "дуб" чи "смоляк" (щось у роді барки), на якого полішук вантажить тяжку фіру з гноєм і кіньми і перепливає на свої ниви, щоб розпочати польову роботу. Така переправа через броди та далека дорога до поля – все це незвичайно обтяжує працею поліського хлібороба. Не дивно, що під час жнив або косовиці полішук вибирається на поле з усією родиною на кілька днів, забираючи з собою харчі, а то й малих своїх дітей. Закінчивши жнива, снопів не звозить у село. Складає збіжжя в стоги на полі, на чотирьох палях, на яких робить щось у роді надземного фундаменту. Така комбінація утруднює мишам добиратися до стогу збіжжя. Стоги звичайно стоять у полі до зими. Коли болота замерзнуть, полішук звозить їх до села і молотить.

Найважливішою і найбільш відповідальною працею для полішука – це косовиця. Для свого живого інвентаря потребує він багато сіна, тому за кожну ціну старається забезпечитися ним на зиму. Найбільші луки-болота в Пінщині розкидаються на південний схід від Пінська, потім далі над Прип’яттю і Стиром.

Простори ці належали до польських поміщиків і, щоб здобути сіно, більшість бідніших селян брала болотяні ділянки в оренду, з розрахунком, що половину виготовленого сіна треба було віддати поміщикові. Літом, у Спасівку, цікаво було подивитися на ці болотяні степи. В білих довгих сорочках, підперезані червоними крайками, рівними шнурами вимахують косами поліські косарі. Болота переповнені бренькотом кіс і щебетом птахів. На ногах неодмінно мають ликові постоли, з "полосся" (лико), які їх охороняють від гострого стебла і різного коріння. Не бояться вони докучливих комарів і різної мушви. На голові звичайно мають солом’яні капелюхи з широкими крисами, що їх охороняють від сонця.

Треба подивляти працездатність і витривалість полішука під час косовиці. Не знеохочує його те, що мусить він цілими днями косити траву, бродячи по коліна у воді. Від постійної вогкості ноги його запрівають, особливо між пальцями, але находить він і на це раду. Зриває зілля подорожника, розтирає в руках і прикладає на поранені місця. Таким чином у ході праці сам себе лікує. Найгіршою частиною косовиці є збірка сіна. В цьому вже активно помагають чоловікам жінки. Висушену траву згрібають у копиці, потім під спід пропихається дві жердини і, немов на носилках, зноситься на підвищення, де має вирости стіг сіна. Таке ношення чималого тягаря сіна по грузькому болоті хтось назвав прокляттям. І, здається, не помилився. Уявіть собі, коли б вам прийшлося впродовж двох тижнів носити копиці сіна на підвищення, тоді коли ваші ноги западалися б глибоко в мулисте багно. Ще гірше було б, коли б ви спотикнулися (а це трапляється в таких випадках дуже часто) і ницька гепнули просто в неприємну болотяну рідину. Мусили б, однак, підвестися і далі двигати незаступиме сіно на підвищення і так кожний день, два або й три тижні. Щойно тоді могли б зрозуміти, як тяжко мусить працювати поліський селянин!

Коли вже копиці позношені на підвищення, полішук укладає з галуззя лози "стежар" (ніби фундамент) і накладає на нього стіг сіна. Робить це тому, щоб з-під споду не підмокло сіно. Сіно в стогах, подібно як і на полях збіжжя, стоїть до зими, щоб потім по замерзлому болоті можна було його звезти саньми додому.

Непосильна праця, постійна боротьба за хліб, несприятливі болотнисті терени і т.д. – все це сильно вплинуло на психіку полішука й витворило в ньоготверду, загартовану людську вдачу, що потрапить собі дати раду навіть у найтрудніших життєвих обставинах.

БОЛОТА МІЖ ПІНОЮ І ПРИП'ЯТТЮ

Я колись у своїх репортажах у "Часі" коротко зупинився на ріці "Прип’ятці". Ріку цю, отже, чи, вірніше, відтинок її довжиною з 80 км, місцеве населення інакше не називає, як тільки Стиром. Ідеться про відтинок Прип’ятки, що бере свій початок від гирла Стиру, тобто від того місця, де Прип’ятка лучиться зі Стиром. Ріка Стир, як відомо, належить більш-менш до швидководних, в той час коли Прип’ять має повільну течію. За дельтою Стиру, природно, швидкість води мала б злагіднитись, поскільки це мала б бути Прип’ять. Проте після злиття цих рік Стир, так би мовити, "переміг" Прип’ять. Швидкість-бо води цього відтинку та сама, що й у Стирі, навіть і саме корито цього відтинку нічого не нагадує Прип’яті. Особлива риса Стиру – це дивовижно зиґзаґувата його лінія. Мені ще ніде не приходилося бачити так крутих річкових закрутів, так дивацьких поворотів то ліворуч, то праворуч, як саме в кориті Стиру. Місцями бачиш круте коліно, а за ним течію, що повертає у верхів’я, щоб потім знов повернути по лінії сплаву води. Якраз і цей щойно згаданий мною відтинок знаменується такими зиґзаґами, питоменними річці Стирові. Це, мабуть, і є причиною, чому місцеве населення цей відтинок називає Стиром. Коли мова про Прип’ять, то це ріка з розливистими водами, ріка простолінійна, що своєю формою нічого спільного не має зі Стиром.


Між тим відтинком Прип’яті, чи пак Стиру, і Піною простягається болотиста рівнина у формі трикутника. Це є ославлені так звані Пінські болота. Десь наприкінці березня, коли у верхів’ї Стиру почнуть танути сніги, маса води, між високими берегами, швидко двигається з течією річки, щоб саме тут виступити з берегів і покрити водою простір Пінських боліт. Дивлячись тоді з якогось узгір’я, перед вами буде несамовита своєю дикістю та водночас неперевершеною красою яскритись панорама.

Мчиш зором у простір, а цей простір – це безмежне розливисько води. Відноситься тоді враження, що це не болота, покриті часово водою, а відвічне море. Коли ж на небі нема хмар і світить сонце, то ця водяна рівнина мерехтить чарівними синьо-золотистими самоцвітами. Яка ж незаступима краса для мистця-маляра чи поета! Коли ж ви уважніше зупинитеся своїм поглядом ген там, під обрієм, то ви помітите якісь синіючі пунктини. Це будуть, без сумніву, верби на якомусь плоскогір’ї, де розташоване поліське село. Весняну повідь чи повідь від зливи, дощу люди з височинних теренів трактують як лихо чи просто катастрофу, яка спричиняє багато пакостей в господарстві. Повідь на Поліссі натомість має цілком інше значення. Тож, дивлячись з якогось узгір’я на розливиська води, або, коли ви з Набережної вулиці в Пінську помітите синіючі верби села Пліщищ чи Гірного, не жахайтеся долею полішуків. Бо хтозна, чи в хвилину, коли ви будете лаяти "дику стихію природи", полішуки саме можуть у дерев’яній церковці складати Богові подяку за великі води, які наситять родючими соками луки, після чого, в косовицю, трава буде як ліс, а річки і озерця та водяні западини будуть кишіти щуками, карасями і іншою рибою. Саме деякі ґатунки риб неростують у цьому часі (труться), складають свою ікру в "прістях" (болотнистих потоках), в озерцях, урізних водяних воронках та западинах, і коли вода спливає з течіями рік, риба залишиться, яку потім, літом, полішуки ловлять собі на поживу чи везуть до Пінська, щоб продати її торговцям. Побіч скотарства риба на Поліссі являється важливою підставою економічного життя полішуків.

Слід ще зупинитися на самій "техніці" ловлення риби на Поліссі. Мабуть, ніде не знайдете так досвідчених рибалок, як саме на Поліссі. Зимою, напр., коли ріка покрита льодом, поліщук вирубує в льоді ополонку, стеле собі під коліна солому, накривається кожухом і уважно зорить глибину води. Щоб краще бачити, над ополонкою ставить "світюка", каганця і, тримаючи в руках ості, чекає, аж під ополонкою появляться язі. Коли тільки на дні води помітить рибу, відразу ж цілиться остями в рибу, пронизує її і витягує на поверхню. Хоч такий спосіб ловлення є дещо дикий, все ж не менш ефективний і корисний для рибалки.

У водяних западинах чи озерцях з мулистим дном поліський рибалка – правдивий майстер ловити в’юнів. Він з лозових "моложів" чи "дубців" (прутиків) плете собі "кошалку". Це прилад величини й форми решета з "серцем" у його центрі (діркою з вплетеною "руркою"). Потім в озерці, в льоді, прорубує круглу ополонку величини кошалки, втискає туди кошалку так, щоб вона поринула у воду, поверх прикріпить її до льоду прутиками, накриває її соломою, потім прикриє все це снігом, щоб ополонка за ніч не замерзла. Спрагнена повітря, риба шукає собі під льодом щілини і, натрапивши на ополонку, крізь "серце" потрапляє до кошалки, з якої не в силі видістатися. Напровесні, коли ранками вода замерзає, полішуки "ідуть гнути рогожу" та "глушити" рибу. Візьме собі такий рибалка до рук ломаку, посувається по льоді, який під його ногами потріскує ("гне рогожу"), постукує ще й ломакою, риба на дні полохається і втікає. Рибалка тоді, загледівши, з розмаху вдаряє по льоді, від цього удару непритомніє риба і вивертається животом догори. Рибалка пробиває лід і витягує її на поверхню.

Весною в глибших місцях ставить він "жаки". Це сіті з крилами, лійком, що входить досередини жака. Коли риба потрапить крізь цю "лійку" досередини жака, вона вже ніколи не зможе видістатися з нього. Крім згаданих снатей риболовлі, полішуки мають масу ще інших, якими ловлять рибу залежно від пори року.

Весняна повідь на Поліссі триває приблизно два тижні. За той час уже на пригірках та острівцях видряпують собі "грудку" в дернині – гнізда – чайки та кулики. У вільхових чагарниках, на купинах, покритих віхтями торішньої трави, будують собі гнізда дикі качки. Згодом простір покривається жовтим квітом лотаті. Це вже болота міняють свою шату. Хоч вода ще місцями сягає колін, але поверхня її вже жовта від квіту лотаті. Глибші місця вкриті "поплавухою", травою з тоненькими, але довгими стебельцями. Це перша пожива для невеличких поліських коней. З появою лотаті полішук уже знає, що його худоба не буде їсти в хліві сіна. Діти-пастушки в ликових постолах виганяють худобу на вигін, а вона вже сама прямує до болота. Занурена у воді вище колін, вона цілий день бродить по болоті, вибираючи з води лотать. Пастушки бродять за худобою і десь потім вибираються на "грудок" (острівець) і там різпалюють ватру та сушаться.
Варто тоді поглянути на поліські болота. Це вже чаруюча краса буйного розквіту природи, в якій не помітиш найменшої ознаки суворості. Це вже море жовтого квіту лотаті, над яким скиглять чайки, покрикують пекачі, посвистують свистилички, туркають качки і стомільйоновим вереском рехкотять жаби; між жовтизною лотаті ви помітите бузьків, які час до часу закидають поза себе свої голови, ковтаючи впіймані жаби, над болотами помітите шулік, що шукають пташачих гнізд, які не бояться ворони, але які панічно втікають від чайки.

Вечорами життя природи стократ посилюється. Солов’ї, яких тут мільйони, наповнюють своїм співом ліси й чагарники, дикі качки і пекачі, яких є на болотах цілі хмари, кричать на свій лад, але над усім тим сливе домінує бас пугача. Його "пугу" глухими звуками лине над болотами щонайменше чотири кілометри в промірі. Коли вперше полішук почує мугикання пугача, тоді вже знає, що холодам настав кінець і що природа буде буйно розквітати, а перед ним будуть стояти сонячні дні, сповнені важкої праці в полі. Побіч реміза (пташинки, якої гніздо становить прекрасний лік проти ревматизму для полішука) пугач належить до загадкових птахів. Полішуки вірять, що коли пугач мугикає, це він ходить по водяних западинах і сіє своїм клювом ситник. Ситник – це благородна водяна рослина, якої білі корінці становлять для полішука поживу. Десь у половині травня їздили по озерцях човном, полішук вириває його з води, в’яже в пучечки і везе додому для дітей. Це "гостинець" для малят. Тож коли пугач буде найдовше мугикати вечорами, це й буде ознакою великого врожаю ситнику.

Коли йде мова про пташиний "світ" на Поліссі, то, мабуть, до найбільш домашнього, всіма шанованого птаха належить бузько. Бузько – це правдивий господар боліт, це поважний довгоногий красунь, перед яким тремтять бридкі жаби і навіть ядовиті гадюки. Коли він з галуззя покладе собі гніздо на якійсь хаті, це ознака благодаті Божої. Вбити бузька – це те саме, що замордувати дитину. Коли вперше поліська дитина побачить весною бузька, вона буде підкидати з радощів шапку і кричатиме: "Вирій, вирій!" Це знак, що бузько на своїх крилах приніс у болота весну красну.

Вперше побачити літаючого бузька – це значить, що цілий рік не будуть боліти ноги. Бузько для полішука являє собою щось ніби об’єкт культу; довкола нього постав на Поліссі ряд легенд. Одна легенда, напр., розповідає, що колись-колись за якісь важкі гріхи Бог покарав людину і перетворив її в бузька. Потім Бог прорік до бузька: "Будеш ти повіки вічно очищати землю від жаб і плазуючої нечесті. І коли ти довершиш діла – очистиш землю, чекає тебе спасіння і вічна благодать". І полішук вірить, що колись бузьки "очистять землю", і тоді настане царство Боже не тільки для бузьків, але й для людини. Як відомо, бузьки чомусь завжди викидають зо свого гнізда одне яйце або мале бузенятко. Для полішука це – явний доказ, що бузько приносить жертву Богові своїх дітей, подібно як колись хотів це зробити Авраам зі своїм сином Ісааком. Авраамові не дав заколоти свого сина Ісаака янгол, бо був він вибранцем Божим, але бузько – це вічно покутуюча людина, яка мусить окупити свої гріхи найдорожчими своїми дітьми. Взагалі постійне життя серед природи сформувало в душі полішука якесь підсвідоме світосприймання, в якому сутність людини являється частиною природи, яку сотворив сам Бог.

Він є очевидним свідком, навіть учасником гармонії цієї природи. Тому-то, дивлячись на перелітаючу пташинку, на весняну повідь, на чаруючу красу болотистих квіток, всією душею відчуває злиття з цією природою, над якою сторожить вічний дух доброго Бога.

Болота знов міняють свою шату

Як тільки лотать перецвіте, болота покриваються травою. Десь на Зелені свята кінчається реченець випасу худоби по луках. Великі степово-болотисті простори між Стиром і Піною красуються буйними ланами трави. В садибах полішуків чутний стукіт молотків: це селяни клепають коси і готуються до косовиці. А косовиця на Поліссі – це незвичайно важлива подія. На сінозаготівлі спирається уся господарка поліського селянина. Чим більше він буде мати в своїх хлівах сіна, тим численніша буде в нього худоба. Крім молока, яке дістане він від корови, сливе ціннішим для нього буде гній від неї на добриво, без якого нічого не вродить піскова поліська земля. Маючи гній, полішук сповнений надією, що восени буде мати добрий урожай картоплі, проса, ячменю, а головне – жита на хліб. Томуто навіть найбідніший полішук старається утримати щонайменше три-чотири корівчини. Правда, це йому нелегко дається, бо не має він власних лук, все ж находить він інший вихід з цього положення.

На Поліссі, зокрема ж у описаному мною межиріччі, легко заорендувати було у поміщика дану кількість лук, за що, однак, треба було віддати землевласникові половину виготовленого сіна. Таким чином, хоч і з великим зусиллям, все ж він позитивно розв’язував цю проблему і забезпечував свою худобу на цілу зиму сіном.

Як тільки забриньчать на болотах коси, варто тоді поглянути на болотяні рівнини. Там-то там ви помітите рухомі пунктики, що повільно посуваються вперед і ритмічно вимахують косами. Це поліські косарі.

Кожний з них одягнений у білу полотняну сорочку, підперезаний червоною крайкою, при лівому боці "ментачка" з мішечком піску, яким посипує "ментачку" і потім гострить косу, коли вона йому притупиться. Від пекучого сонця хоронить його голову саморобний солом’яний бриль. Полішуки ідуть косити луки ще до схід сонця, бо найлегше косити траву, коли вона вогка від роси. Поліська жінка десь з першими півнями прокидається зі сну і готує косарям "полудень". Першою і, сказати б, найважнішою стравою для поліського косаря – це пшоняна каша. І не тільки косар, але кожний раз, коли полішук надовше вибирається на поле, мусить мати з собою горщик пшоняної каші. Це, здавалося б, дрібниця, все ж, коли ми уважніше задумаємося над цією дрібницею, ми тут побачимо, що це звичка загальноукраїнська. Ще до революції, мабуть, їдучи в поле, так само забезпечувався пшоняною кашою і селянин з Київщини чи Харківщини. Про горщик пшоняної каші згадує і Руданський у своїх співомовках.

Кошення лук на Поліссі не можна порівняти з косовицею десь на височинних теренах. В більшості місць поліські болота не висихають. Хоч трава на болотах сягає пояса, але косар мусить бродити по воді, іноді на трясовинні погрузає по пояс. Тнучи косою траву, він під покосом залишає стерно над водою, щоб скошена трава не потрапила у воду. Треба бути тільки поліським косарем, щоб на першій купині не поламати косу. Полішук не тільки не поламає косу, але кожну купину оголить до останньої травинки і вибере косою все, що росте між купинами і зжене косою на покіс. Як ми вже сказали, під час кошення боліт він бродить по воді. Це бродіння облегшують йому ликові постоли.

Щоправда, ноги його бувають цілими днями мокрі, але це йому не шкодить, бо постоли, пропускаючи до ніг воду, пропускають теж і повітря. Ноги, отже, не слабнуть. Іноді від вогкості і жари дознає він між пальцями попарень, але цим полішук не журиться. Таке зілля на болотах, здається "коноплянка", яке полішук потре на долоні і потім приложить до попареного тіла і біль майже автоматично зникає. Зілля це знаменито береже ноги поліського косаря від попарень від вогкості. Десь на третій чи четвертий день після косовиці полішуки ідуть гребти сіно. Вже тут беруть участь і жінки. Іноді з піснями вирушають вони на болота, несучи на раменах дерев’яні граблі та дерев’яні, з двома розвидленнями, вилки. Покоси сіна згрібають вони в копиці, на місця для копиць вибирають або крихітку "грудка", або кілька купин, що разом стоять з собою.
Коли болота запестріють невеличкими копицями сіна, настає найтяжчий етап сінозаготівлі. Коли вже сіно в копицях, полішук на найближчому підвищенні старанно укладає з лозового галуззя "стежар" (підвищення, щоб з них укласти стіжок сіна). Підкреслюю "знести", бо на грузкому болотяному терені не може прийти з поміччю тяглова худоба. Тож під кожну копицю полішуки підкладають по дві жердини і потім несуть її на стежар на носилках. Завдання це нелегке. Тягар сіна натискає додолу, ті, що несуть його, мусять утриматися на ногах, мусять уміло лавірувати по купинах, бо як нога потрапить між купини, прийдеться поринути по пояс у трясавинні. Це просто каторжна робота, і полішук витривало її виконує, бо знає, що нема іншого виходу. Сіно-бо для свого "товару" на зиму мусить мати. Часто буває, що полішук вибирається на болота з усією родиною, на кілька днів, коли болота-сіножаті розташовані подалік від села. До найбільших болотяних лук у межиріччі Прип’яті і Піни слід зарахувати величезні болотяні простори за селом Лопатиним. Мають вони назву "Дубники". Другі щодо величини болота розташовані вздовж Піни, де вона впадає до Прип’яті.

Після косовиці ці болотяні рівнини широко й далеко всіяні стіжками сіна. Зникнуть вони з боліт щойно тоді, коли болота замерзнуть. Десь уже перед Різдвом з усіх сіл "трухтять" одноконні фіри на болота. Вертаються вони додому з навантаженим сіном, яке складають у клуні чи на "вишках" (у хлівах на горищах).

Життя поліського селянина дуже тяжке, сповнене так важкою працею, про яку не може собі навіть уявити людина з височинних теренів. Все ж, мимо цієї тяжкої праці, сполученої зі злиднями і недоїданнями, полішукові стати ще й на інше життя, яке проявляється з усією силою, при кожній нагоді: це палка любов до своєї православної церкви, це ретельне відзначування різних традиційних ціннощів у своєму побуті. Багатогранною є душа полішука, де побіч смутку, сліз виступає палкий гумор, де побіч сумних-пресумних пісень з нестримною силою проривається і пісня жарту.

ДЕЩО З ГЕОГРАФІЇ ЗАХІДНОГО ПОЛІССЯ

Мабуть, ні одна частина українських земель не є так занедбана нашою наукою та публіцистикою, як Західне Полісся. Пересічний галичанин чи навіть волиняк, не кажучи вже про наддніпрянців, знає, наприклад, про Пінщину не більше, як про якусь там Добруджу чи Чорногору.

Загальниково говориться, що на Поліссі болота, що полішуки ходять по трясовинні в постолах, що там панує темнота, біда й злидні. Наші етнологи не поцікавилися побутом поліського селянина, не вглянули в його багатогранне і як же питоме українське життя; для українського широкого загалу невідомий є багатющий фольклор поліського селянства: невідомі пісні, приповідки, легенди, похоронні і весільні містерії, святкування Зелених свят, Великодня, Івана Купали тощо. Наші антропологи теж стоять осторонь від Полісся. Мистці й письменники більш-менш ідуть слідами перших. Правда, дехто з тих останніх щось там згадує про Полісся чи, вірніше, про полішуків, але ця згадка, як правило, далека від правди.

Ось, напр., Ю. Косач у своєму творі "День гніву" уявив поліщуків як білоголових, у ликових постолах та з "ковтунами" у волоссі. Немовби основними прикметами полішука мали бути ковтуни, воші і постоли. Це вже більш ніж дилетанство: автор, видимо, чув щось про полішуків від наших "однокровних" чи, може, й від поляків і тому полішуки виринули в його творі як випадкові "півдикі люди". Що ж до "ясного" волосся чи просто русявості полішуків, то це нічим не обґрунтована теорія, почасти яку створили московські етнографи, які в цілості зараховують Полісся до білоруських земель.

Мовляв, білоруси білоголові, Полісся – білоруська земля, чому ж тоді полішуки мають бути не білоголовими? Насправді ж полішуки, а принаймні мешканці самого центру Полісся, Пінщини – це в більшості чорнобриві типи, куди більш чорняві, як волиняки. Не далі пішла вперед і наша географія.

Візьміть, прошу, мапу проф. Кубійовича (видання НТІ) і ви довідаєтеся, що Стир "впадає" до Прип’яті в самому Пінську. Насправді ж Стир впадає до Прип’яті, чи, як місцеве населення називає горішню Прип’ять, – "Прип’ятки", кругло 40 км на південь від Пінська, десь зо три-чотири кілометри на схід від великого поліського села Вістрова. До Пінська натомість пливе з півдня річка Струмінь і впадає не до Прип’яті, а до Піни. Прип’ять натомість лучиться з Піною десь з 35 км на схід від Пінська, за селом Качановичі.

Викривлено й назву головного міста Полісся. Чомусь деякі наші журналісти Пінськ називають "Пинське", а в Енциклопедії Українознавства зафіксовано його як Пинськ. На чому спиралися автори Енциклопедії, вставляючи до цієї назви замість "і" "и", ми не знаємо, натомість за нами ось такі аргументи: побіч Пінська пропливає річка Піна (порівняйте – річка Піна піниться, запінилися хвилі тощо), мабуть, від неї й повстала назва самого міста. Та й місцеве населення інакше не називає це місто, як тільки Пінськом. Правда, деякі віддалені поліські села, як Хвадори чи Ворсинь, що розташовані далеко за Прип’яттю, чомусь замість "і" вимовляють "и", тобто Пінськ називають Пинськом, але більшість полішуків це трактує зневажливо.

Чимало помічається неясності про Полісся і в наших педагогічних виданнях. Як відомо, сектор заочного навчання Народного університету (Сарсель, Париж) видав для своїх студентів друковані лекції історії України. В першій лекції, в розділі "Геополітичне положення України" подається таке, що північно-західна границя України з Білоруссю пробігає по річці Прип’яті. Це явне непорозуміння! Горішня Прип’ять, як відомо, пропливає через колишній Камінь-Каширський повіт, якого навіть большевики в цілості прилучили до УССР.

Не помилимося, коли скажемо, що від горішньої Прип’яті до етнографічної межі з нашими західно-північними сусідами простягається смуга шириною не менш ста кілометрів. Ця смуга заселена корінним українським населенням.

Все вище наведене вказує, що ми всі своєю байдужністю до нашого Полісся робимо велику кривду так для поліського населення, як і для нашої визвольної справи взагалі. Чомусь забагато ми кричимо про Підляшшя, про Холмщину, про Лемківщину (зрозуміло, я не є проти обстоювання нашою політикою тих втрачених теренів), а про бодай найважливішу етнографічну українську смугу на північно-західних межах нашої батьківщини не маємо ні сили, ні відваги, ні навіть географічної обізнаності говорити. Я наголосив цю смугу "найважливішою" і хочу спеціально зупинитися на ній.

Одинока водна магістраля України з Заходом

Коли ми поглянемо на мапу і зупинимося зором на навігаційній водній лінії Прип’ять – Піна – Дніпро-Бузький канал, то ми побачимо, що Дніпро, а тим самим і ціла мережа міст центральної України, так чи так у своєму торговельному процесі є пов’язана з цією водною магістралею. Ще до Першої світової війни, за царату, ця водна лінія була використовувана російською торгівлею. Большевики приділили цій магістралі ще більшого значення. Прип’ять постійно поглиблюється, Піну в деяких місцях навіть випростовано і розбудовано занедбаний Польщею Дніпро-Бузький канал. Таким чином, большевики тепер мають необмежені можливості експлуатування поліського лісу, поліських торфовищ; мають дешевий перевіз пароплавами товарів з Польщі, що Бугом, річкою, большевицькі пароплави можуть проникнути аж на Віслу, тобто в саму середину Польщі. Крім чисто господарчих плюсів цієї водної магістралі, має вона для російсько-большевицького імперіалізму велетенське стратегічне значення.

Вже перед Другою світовою війною довжелезні валки пароплавів та моторових байдаків під пильним наглядом НКВД без упину тягли зі сходу на захід, везучи на укріплену надбужанську полосу воєнне знаряддя та харчі для Червоної армії. Коли ця магістраля служить для большевиків як середник експлуатації Полісся та частково північної Волині, коли, врешті, ця магістраля лежить у планах російського імперіалізму, то для України має вона цілком інше значення. Коли б Україна була незалежною державою, важко собі уявити її без цієї водної магістралі.

Відомо-бо, що від півдня впадають до Прип’яті Стир, Горинь, до Стиру впадає Стохід і інші менші ріки. Таким чином майже вся Західна Україна почерез сітку рік сполучена з Прип’яттю, а тим самим з цією водною лінією і Поліссям. Така натуральна сполука рік просто виключає будь-яку ізоляцію Полісся від України. Вбога країна, якою є Полісся, просто не могла б існувати без українського хліба, що тут же, під боком, бо на Волині. Західна Україна ледве чи могла б обійтися без поліського дерева. Мабуть, ні одна окрайна територія нашої батьківщини не є так природно залежна від центру України, як саме Полісся.

Всі поліські ріки вливаються до Прип’яті, яка, у свою чергу, впадає в Дніпро, оцю правдиву артерію України. Нам, українцям, не можна цього забувати! Згадана розполога рік – допливів горішньої Прип’яті – дає незвичайно догідну сполуку з усією Західною Україною, а водна магістраля веде нас просто на захід, до Бугу, до Вісли, до Балтійського моря. Це правдиве "вікно в світ" від суходолу України.

Чи Полісся є українське?

Довголітня ігноранція нами Полісся дала до рук ворогам нашим великі атути. На поліському населенні хто тільки не спекулював! В той час, коли ми спали, москалики в поліських селах варили собі смачну кашу.

Вони майже в 80% опанували церкву, вони навіть виставляли коштом несвідомого поліського населення депутата до польського парламенту. Полішука називали вони "істінно русскім чєловєком" і підтримували культ царя, отєчества і православної церкви з центром у Москві. Польські окупанти давали їм моральну підтримку.

В самому Пінську поважні посади в установах мали москалі. В старостві, напр., референтом громадянства був москаль Маслов, референтом податків був теж москаль Попов. У тайній польській поліції щонайменше 20% були москалі. Були вони секвестраторами, що по селах стягали від селян податки, були шпіц лями і сексотами. На такому елементі спиралася польська адміністрація на Поліссі.

Російські емігранти на Поліссі були "вухом і оком" польської влади і робили дві роботи: одну – вислужувалися своїм працедавцям і другу – паралізували найменше навіть українське пробудження по селах та переводили пропаганду в користь російського недєлімства. Чого не вдалося зробити по селах цим "функціонерам", довершували роботу російські священики. Тиск на душу поліщука довершувався з усіх сторін: з боку польської адміністрації, з боку польської католицької церкви, з боку польських поміщиків; з інших боків підступом і зрадою проводили роботу в некористь полішука московські білі емігранти.

Ясно, що в таких обставинах, при незацікавленості свідомої Волині та Галичини долею Полісся, поліський селянин не міг доконати чудес. Хоч він з природи не піддавався чужим впливам, все ж його національна свідомість іноді дорівнювала нулеві. При переписах населення його записувано "полєшуком поляком", у церкві русскій піп називав його "руськім православним чєловєком" і він не протестував. Коли б ви його поспитали, хто він, він би почухався в потилицю і сказав би вам: "Бо я знаю, мабуть, православний".

Від іншого почули б ви, що він руський, місцевий і т.д. Але ніколи ви не почули б, що він полішук-українець або білорус. Одначе, мимо тих його відповідей, він буде говорити до вас майже чистою українською мовою, і коли ви поспитаєте, що це за мова, він вам скаже, що це "проста" або "мужицька" мова. Приспаний український дух, але не подоланий. Вистарчило б тільки якоїсь національної іскри і цей приспаний дух відразу ж спалахнув би національним полум’ям. Цього якраз і боялися поляки, цього якраз і тепер бояться большевики, бо їм залежить, щоб у так важливій стратегічній смузі утримувати серед населення повну національну несвідомість, щоб його врешті зрусифікувати. Це їм потрібне тому, щоб виключити евентуальний саботаж на водній магістралі під час війни. Валку ж, напр., пароплавів на ріці легко обстріляти з прибережного лісу, легко кинути до ріки міну, на яку може наткнутися пароплав. Така небезпека, проте, могла б виникнути для большевиків тільки тоді, коли б населення було свідоме національно. А було б воно до певної міри свідоміше тоді, коли б було прилучене до свого матірного пня – до України. Большевики були цього свідомі і тому смугу водної магістралі – Лунинеччину, Пінщину, Дорогиччину, Кобринщину та Берестейщину відірвали від України і прилучили до совєтської Білорусі.

Коли б наші етнографи цікавилися побутом поліського селянина, то могли б дослідити багато чого цікавого з життя поліських сіл та містечок. Ось дивитесь на поліську чорнобривку: на ній вишита сорочка,причіска волосся посередині голови, позаду на плечах метушаться кольорові стрічки. Скажіть, чи таких ви дівчат не побачите в любому українському селі? Весною, коли вечорами заливаються від співу солов’ї, чи ж не почуєте на Поліссі під голим небом української
пісні?

Лине вона з поліських сіл точнісінько так, як з волинських чи галицьких. Старші жінки ще й досі носять т. зв. домоткани, вовняні саморобні спідниці, що своїм червоним кольором живо нагадують гуцульські запаски. В глухих поліських селах ще до самої війни парубки вдягали свитки з "кидерами", фалдами, що своїм кроєм мали багато спільного з козацькими жупанами. Полішук просто милується смушковою шапкою, яку носить "набакир", точнісінько так, як колись носили запорожці. Полішучка – правдива майстериця робити крайки та червоні паси з китицями, які, як відомо, були відомі ще за козаччини. Отак "підтягне" такою крайкою чи вовняним червоним пасом свій стан – і ти не впізнаєш: чи це поліський дядько, чи це справжній козак.

Помимо національної несвідомості, полішук прямо стихійно горнувся до України. Ще перед Першою світовою війною багато полішуків вибиралося на заробітки до Києва, до Катеринослава. Були й такі, що пішки ходили на прощу до Печерської лаври, до Софійського собору. Між обома світовими війнами полішук завжди мав зв’язок з Волинню, ходив туди за хлібом, ходив як паломник до Почаєва, він там почувався цілком добре між своїми, такими ж як і сам українцями.

Цікаво, що полішуки майже ніякого зв’язку – ні торговельного, ні тим більше культурного – не мали з північчю. Не тягло їх ні до Баранович, ні до Новогородка, зате завжди надив його Луцьк, до якого він плив з Пінська пароплавом, їздив він і до Рівного, і навіть до Галичини.

Десь від горішньої Прип’яті полішук часто їздив на ярмарок до Ковеля, до Сарн чи Чарторийська. Це тяготіння полішука до Волині є аж надто симптоматичне; крім звичайних матеріальних інтересів, надило його ще й щось рідне та близьке. Пригадую, як десь у 1944 р. група полішуків, що йшла на прощу до Почаєва, затрималася в одному селі, неподалік Ковеля. Я якраз був тоді у цьому селі і бачив, як на цвинтарі, коло церкви, полішуків окружили місцеві селяни і говорили всі вони між собою як люди, яких не ділить ні мова, ні національне походження. Полішуки розповідали новини зі своєї Пінщини, волиняки те саме розказували про свої околиці.

А саме тоді вже діяла на Поліссі, як і на Волині, УПА. Слухаючи з узбіччя цю приязну гутірку, просто в голові не містилося, щоб одну групу з цієї громади людей зарахувати до іншого народу, а другого до іншого. Ні, полішук був, є й буде українцем: буде навіть тоді, коли б його тисячі разів відокремлювано від України.

ПОЛІШУК І ЙОГО ЖИТТЯ

Скільки мені не приходилося читати літератури про Полісся, починаючи від шкільних підручників і кінчаючи на репортажах польської письменниці Ванди Васілєвської, – в усіх майже випадках зустрічався я з однобокою характеристикою поліського села.

Проїжджаючи пароплавом по Прип’яті, чужий мандрівник звичайно починав писати про цю ріку: Прип’ять дуже повільна. Пливе між болотами й низовинними лісами. Краєвид поліський – монотонний, подібно, як душа полішука.

Полішук – це отяжілий флегматик, затурканий злиднями, із закам’янілим лицем, на якому годі шукати веселої усмішки. Його взуття – ликові постоли, літній одяг – груба полотняна сорочка і т.д. В такому більш-менш дусі написана література про Полісся. Таку характеристику і низку подібних давали переважно польські та російські етнографи. Не обійшлося тут без "своєрідних" насвітлень, без вирізнень "певних" рис характеру полішука, причому роблено все це залежно від цілей та інтересів даної нації, до якої належав автор. З полішука, отже, творено спеціальну людську вдачу, яка, мовляв, незалежна від сусідньої, свідомої під національним оглядом, Волині.

Один хитрий росіянин мене переконував, що пісня полішука дуже наближена до рязанських народних пісень і що спосіб життя полішуків нічим не різниться від побуту селян у центральній Росії.

Поляки, в свою чергу, наводили "факти" і різні "прикмети", які, мовляв, ставлять полішука дуже близько до польської нації. Виловлювано в поліських селах деякі старовинні коляди і щедрівки з домішкою польських слів, що збереглися тут ще з часів Берестейської унії, і відповідно до цього творено концепцію, що, мовляв, мешканці Полісся – це "полєшуци-поляци".

Чужа рука й чужий мозок робив усе, щоб видумати "наукову" теорійку, яка допомогла б їм відмежувати поліщука від решти українського народу. Твердження, що полішук – великий флегматик, не завжди сходиться з правдою. Щось таке можуть твердити ті, що не знають або знають тільки поверхово Полісся.

Мало ще проїхатися цією землею і здалека, крізь лорнетку, оглядати поліські села, треба довше пожити в тих селах, зжитися з полішуком, пізнати його побут, його пісню й душу. Треба бути українцем, щоб докладно вивчити й зрозуміти полішука. І тоді відкрилася б цілком інша картина. Чим довше побули б ви між полішуками, мусили б ствердити, що поліський селянин, чи селянка, чи дівчина – це в загальному цікаві, повні життєвого ритму людські вдачі. Ритм цей виявляється скрізь: у праці, в танці й пісні.

Поліська пісня здебільшого з розтяжною буйною мелодією. Але суть не в мелодії, суть саме у виконанні. Полішук усією своєю душею любить пісню. Ідучи в поле або на луку, він завжди співає. Поліська жінка, сидячи на "потесі" (пряділка), у Великий піст виспівує пісню про житіє святого Олексія. Коли ж весняне сонце загляне у вікно, поліська дівчина співає пісню: "Віл бушує, весну чує, дівка плаче, заміж хоче..."

Ясне весняне сонце, теплий вітрець над болотнистими рівнинами, пробудження природи, регіт жаб і клекотіння бузька – все це радісними переливами проникає до душі полішука. Поліська дівчина знає, що весна приносить не тільки тваринам радість, але ніжно хвилює дівоче серце, побуджує до мрії і кохання. Але далі: "...Не плач, дівко, заміж вийдеш. Як добре буде –
наживешся, а як погано – наплачешся..." Про злидні й тверде життя поліська жінка ніколи не забуває. Вона знає, що кінець дівування принесе для неї турботи і тяжку працю. Тому-то побутова пісня полішука повна глибокого життєвого змісту, де поруч кукання зозулі, співу соловейка виступають такі чинники, як сирітство, недобра мачуха, найми у пана тощо.

По Провідній неділі, коли поліське село з лементом і погрозами вижене геть-геть зиму, відтоді аж до осені не замовкають надворі пісні. Дівчата збираються з парубками на вулиці і співають веснянки. Найпопулярнішою на Поліссі є веснянка про Богородицю, яка зачинається словами: "Трійце, Пресвятая Богородице..." Найчастіше дівчата співають окремо. Коли перестануть, заступають їх хлопці. І так щовечора аж до осені. Любо вийти весняним вечором надвір у поліському селі. Пісня, сміхи дівчат, жарти парубків сповнюють село.

Коли вийдете в поле, почуєте відгук такого ж співу, таке ж кипуче життя і з інших, сусідніх сіл.
Вчувшись у поліську пісню, вжившись у побут поліського села, стають нісенітницею твердження, що, мовляв, Полісся населюють неукраїнці.

В 1939 р. большевики прилучили більшу половину поліських земель, а в тому й Пінщину, до совєтської Білорусі. Акт цей треба вважати як дальший етап політики, що змагає викорінити все українське на Поліссі. Хоч ці землі й прилучено до БССР, проте мета большевиків на цьому відтинку знана й українцям, і білорусам: білоруси знають, що большевики не тому відмежували Полісся від України, щоб проводити тут білорусифікаційну роботу, навпаки, очевидним є, що
Москва саме найменш свідоме під національним оглядом Полісся вибрала собі за русофільський бастіон, з якого зможе потім безпосередньо, з одного боку, натискати на українську Волинь, а з другого, – на білоруські північно-західні землі. Але про те буду писати пізніше.


Тим разом хочу відмітити, що навіть червоноармійці, що проїздили по селах Пінщини, дивувалися, чому саме цю країну включено до БССР. Вони були приготовані на те, що зустрінуться тут з білоруським населенням, тим часом полішук говорив виключно по-українському.

Досить пройтися по селах в околиці Піни, Прип’яті, Струменя, Ясельди, Стиру, щоб переконатися, що поліське село говорить майже літературною українською мовою. Полішук вам ніколи не скаже "сена", а тільки "сіно", не скаже "кот", а тільки "кіт", не скаже "конь", "касіць", "єхаць" і т.д., а тільки "кінь", "косити", "їхати" тощо. 

Пройдіть, прошу, всю Пінщину, Кобринщину, Берестейщину і ви не почуєте ні одної білоруської пісні, натомість навіть діти на Поліссі знають такі пісні, як "Ой на горі там женці жнуть", "Тече річка невеличка", "Ой не ходи Грицю" і багато інших пісень. На Поліссі є села, переважно між недоступними болотами й лісами, де по сьогоднішній день співають думу про Морозенка, думу про Байду, пісню про Кармелюка й інші. Завдяки цьому географічному
положенню села ці уціліли від натиску чужої культури, тому й там, крім старовинної української пісні, збереглися також козацькі звичаї й деякі мовні архаїзми. Наприклад, в околиці центру Лемешевич ще й тепер м’яча називають "опукою". В селі Конюхи, Повхові, Калавуровичі та інших старі жінки і чоловіки не будуть вам проказувати молитви слов’янською
мовою, а тільки по-українськи. В усій Пінщині полішук підперезується крайкою або широким червоним вовняним поясом з буйними двома китицями, що живо нагадують пояси запорізьких козаків.

Білоруський народний танець "лявоніха", який є поширений в усіх закутинах білоруської землі, – полішук його цілком не знає. Натомість поліський парубок потрапить не гірше вибивати обцасами козачка від наддніпрянця або галичанина. Навіть сам вигляд полішука, його поведінка говорять про те, що він ніхто інший, як тільки українець. Чорнобриву дівчину, карі шевченківські очі, широкоплечого парубка зустрінете ви в кожному селі. В неділю вистачить поглянути на дівчат, як вони йдуть до церкви. У вишиваних сорочках, з "пацьорками" (сережки) на грудях, з вплетеними у волосся різнокольоровими стрічками – вони живо нагадують галичанок. Те ж саме й із парубками. Майже кожний з них має вишиту сорочку, вишитого комірця і червону китайку.
Полішук милується в своїй традиції, в старих обичаях і нерадо піддається новим впливам і течіям, бо знає, що вони можуть відірвати його від всього того, що він дістав у спадщині від своїх предків. Полішук назагал є цікавий, проникливий, але до прибулої чужої людини завжди ставиться з недовір’ям. Він радо буде вас розпитувати: хто ви, звідкіль, куди, чого, але коли ви поспитає те, як він називається і де його хата, не дасть вам належної відповіді.

Полішук любить свою хату, але нерадо бачить у сусідстві прибулих чужих людей. Досить заговорити до нього чужою мовою, як він відразу буде поводитися перед вами натягнуто й нещиро. Хоч здебільша полішук не спроможний дати вам відповідь, коли ви його поспитаєте, хто він по національності. Відповість вам різно: раз вам скаже "руський", другим разом "тутешній", третім разом "православний" або "малорос". Але коли той "руський" та ще й "православний" почне до нього говорити по-російськи, полішук відразу відчуває, що перед ним стоїть чужа людина. Недарма в селі Мисятичах, 25 км від Пінська, одного екс-матроса царської воєнної флоти, що намагався в селі говорити по-російськи, односельчани прозвали "приставом".
Звання це екс-матрос уважав для себе за найгіршу зневагу, чого, зрештою, було свідоме село. Чужу мову полішук завжди порівнює з різного роду жандармами, волосними секретарями, секвестраторами, які, крім лиха, більше нічого йому не давали. В глухих поліських селах на появу польського поліциста на вулиці полішуки похапцем хрестилися і ховалися в хатах, шепчучи
молитви проти всякого нещастя.

Хоч полішук національно несвідомий, проте його українська душа проявляється скрізь і завжди в його житті. Для підтвердження цієї думки хочу навести один факт.

У 1905 році 200 білоруських родин започаткували, 50 км на південний схід від Пінська, село Колодне. Хоч від цього часу минуло вже 40 років, село Колодне лишилося по сьогоднішній день відокремленим білоруським національним осередком. Білоруси з Колодного всі православні, так само як і селяни з околичних українських сіл. Здавалося б, що релігія мусила б єднати напливовців з автохтонами, але виявилося цілком щось протилежне.

Ні одна дівчина з Колодного не вийшла заміж до іншого села, так само ні один парубок з сусідніх сіл не шукав собі жінки в Колодному. Українська молодь не йшла туди на забави, ті, в свою чергу, шукали розваги тільки в своєму селі. Білоруси з Колодного виявили національну напругу, що їх зберегло від злиття з місцевим населенням. Щоб ще більше себе забезпечити
від денаціоналізації, вони побудували власну церкву і спровадили свого священика. Проте ніколи не доходило до непорозуміння між білорусами й довкільними сусідами. Відчувалося взаємну толеранцію, добрий тон, але тільки як чужий до чужого.

Тепер для аналогії хочу навести другий факт. У 1928 році внаслідок репресій польської адміністрації в Галичині група галицьких селян поселилася в околиці великого села Городної, 55 км на південний схід від Пінська. І хоч прибулі галичани були греко-католиками, почали вони швидко зливатися з місцевим православним населенням. Дівчата й хлопці з перших тижнів
свого прибуття почали сходитися з місцевою молоддю на вечорницях, на забавах тощо. Різниця релігійна не стала тут на перешкоді й галичанки масово почали виходити заміж за полішуків, так само поліські дівчата почали виходити заміж за галичан. Національна окремішність, яка мала своє місце з селом Колодним, тут не знайшла собі ніякого ґрунту. Коли в 1932 році навістила
галичан пожежа, околичні селяни почали звозити туди сіно, картоплю, зерно тощо. Бажання допомогти погорільцям охопило навіть далекі села й нерідко добре серце вело полішука 30 кілометрів, щоб виявити свою поміч потерпілим братам. Такі моменти і ряд інших подібних найкраще говорять, хто є полішук і де шукати його національної душі й серця. Якраз тут треба дошукуватися джерел духовості полішука, і кожний чесний етнограф чи соціолог, політик чи журналіст, що побував у цій країні, мусив би погодитися з фактом, що полішук у своїй глибині душі є українець, а його земля – частиною України.

ШКОЛА, РЕМЕСЛО Й ТОРГІВЛЯ

Не раз і не два говорив я з досвідченими педагогами, що довгі роки працювали як учителі в поліських селах. Усі вони майже одноголосно стверджували, що діти на Поліссі незвичайно здібні.
– В своєму житті я побувала не в одній місцевості Польщі (йдеться про Польщу до 1939 р.), – сказала моя знайома, стара учителька. – Працювала я в школах Познанщини, в краківському воєвідстві, але ніде я не зустрічала такої великої кількості здібних дітей, як саме тут, на Поліссі. Моя класа нараховувала 40 учнів і з цієї діточої громади тільки один хлопчик був тупуватий
до науки.
Інший учитель висловив передо мною подив для свого учня з третьої класи, який розв’язав незвичайно трудну арифметичну задачу з підручника, призначеного для шостої класи народних шкіл. У 1930–1936 рр., коли на Поліссі переводжено комасацію ґрунтів, інженери-геометри помітили, що чимало селян орієнтувалося в геометричних вимірах. Сусід мій, Петро Петелуй, піванальфабет, як я приїхав додому на літні ферії, почав мене "екзаменувати". Подавши довжину радіуса кола, казав мені віднайти його обвід і поверхню. Я, зрозуміло, застосував відому математичну формулу,
але він почав реготати.
– І в школах учишся, і нічого не знаєш, – впевнено заявив він. Проте згодом споважнів, коли я йому прочитав вислід. Показалося, що він своїм "домашнім" способом
розв’язував ці задачі і доходив до таких самих результатів, що і я. Полішука незвичайно цікавить і притягує таємниця знання. Він вас буде слухати до безконечності, коли ви йому будете розповідати про літаки, про великі фабрики, про великі міста, підземні комунікаційні лінії і великі доми-хмародери. Весною або літом у неділю можна побачити на вулиці громаду полішуків, які з увагою слухають "американця" (той, що побував у Америці і вернувся до свого рідного села), який розповідає про "чудеса", що він бачив за океаном. Іноді на вечорницях можна побачити парубків, які з олівцями в руках, навипередки розв’язують трудну арифметичну задачу.
Дуже популярною в поліських селах є відома російська задача: "Летіла гусь, а за нею сто гусей..."
Незважаючи на зовнішній злиденний вигляд поліського селянина, душа його дуже вразлива на все те, що пов’язане з культурою і поступом людського духу. Але через віковічне закабалення варварським сходом, а потім польським шовінізмом і на відміну знову російським большевизмом поліська країна не могла розгорнути своїх творчих сил. Полішук добре знав, що чужі йому, але всевладні люди, щільно зачиняли перед ним школи, щоб тримати його в темноті і щоденних злиднях.

В 1939 р. запізнався я з учнем пінської гімназії Василем Ключищем, родом з с. Хлябів, 18 км на південний схід від Пінська. В розмові з ним я довідався, скільки цей школяр мусив зазнати перешкод, неприхильного ставлення і погроз з боку польської гімназії. На цілу гімназію був тільки він один селянський син, і неодмінно при кожній нагоді ставлено йому вимогу: приписатися до поляків і зректися своєї православної віри в користь польського католицького костелу. Тепер стають зрозумілими статистичні дані воєвідської поліської кураторії з 1938 р., яка мусила ствердити, що в середніх школах Полісся навчався тільки 1% селянських дітей. Хто ж тоді становив решту, 99% середньошкільної молоді? Не трудно відгадати: були це діти напливових
польських урядовців і молодь безхребетного під національним оглядом поліського міщанства. Відомо, згодом ці "вибранці" сунули на вищі школи, здобували університетські дипломи й ставали (як не фатально!) – "представниками" Полісся. Їхньою материнською мовою була
польська чи викривлений "общепанятний русскій язик".

Нічого дивного, що поліське селянство уважало тих "представників" за найлютіших своїх ворогів. Треба було бачити у вересні 1939 р., коли большевики увійшли на Полісся, як деякі панки із цієї "представничої еліти" втікали з сіл. Селяни гонили їх ломаками. Зупиняючись над усім тим, приходить думка, скільки ця країна лісів і боліт криє в собі цінних талантів: людський матеріал на інженерів, техніків, лікарів, професорів, поетів. Якби ця земля розкрила своє творче лоно, коли б по її містах і селах замайорів синьо-жовтий прапор національної волі і української державності.

Але, незважаючи на задушливе окупантське повітря, поліське село жило своїм специфічним, творчим інтенсивним життям. Так, як і деінде, знайдете ви у поліському селі шевців, кравців, столярів, бондарів, теслярів, які ніде у школах не вчилися, але які знають непогано свою фахову працю. В глухому селі Конюхах, 20 км на південний схід від Пінська, один селянин показував мені молотилку власної конструкції.
– Цілих 20 днів щось майстрував, майстрував і, бач, зробив машину, – підхвалювала його жінка, – тепер все село хоче у нас молотити жито. Молотилка справді мала познаки "машини" і була розрахована на 4 кінські сили. Замість фабричного кирата доморослий майстер за стіною клуні побудував "маніж" з великим дерев’яним колом і дрібними дубовими пальцями-трибами, які пускали в рух оборотовий валець, сполучений з молотилкою. В іншому місці можна було побачити скомпліковані дерев’яні ткацькі станки, майстерно виконані берда з очерету, прядилки,
машини-віялки тощо. Коваль з села Мисятич показував мені цілком добре сконструйованого культиватора власної роботи.

Неврожайна земля, з якої не може вижити поліський селянин, великі податки й різні несприятливі життєві обставини змусили полішука вишукувати можливості до заробітку. Тому майже кожне село на Поліссі, крім хліборобства, трудилося якоюсь побічною фаховою працею. Одне, напр., село славиться з добрих теслярів і, як прийде весна, розпорошуються майстри по інших селах і будують людям хати. Друге село відзначається тим, що має славу добрих "зецарів", кастраторів. Напр., село Гірне над Піною, 11 км на схід від Пінська, відоме в Пінщині з добрих "пошивачів" – фахівців укладати з очерету стріхи хат. Село Хляби (мова про нього була вище), щороку продукує кілька тисяч "полукошків" (плетені з лози подовгасті півкоші, що їх кладуть на Поліссі між драбинами на возі). Пізньою осінню, коли лоза набирає еластичності, село Хляби перетворюється в правдиву фабрику. Немає хати, в якій би не плетено "полукошків". Коли ж випродукує їх з десять, вантажить на фіру і вирушає до Пінська на торг. Там продає по смішно низькій ціні – за один полукошок 2 злотих. Село Галево, 4 км на захід від Пінська, постачає щорічно для міста найкращих мулярів. Найбільш, однак, характеристичним
селом на Поліссі – є Городна. Велике це село знане так на Поліссі, як і в північній Волині з глиняної посуди.

Нараховує воно поверх 500 хат і кожна хата рік-річно виробляє глиняні горшки, більші й менші глечики на молоко, "баньки" на воду з вузьким отвором вгорі. Продуценти посуди мають свої спільні печі, в яких випалюють свої фабрикати, спеціалісти вони виробляти з червоної речовини емалію, якою поливають переважно казанянки або миски. Виробивши відповідну кількість такої посуди, "городенець" вантажить усе це на великий драбиняк, запрягає в оглоблі коня і їде в світ. Нерідко віддаляється від свого села 100–200 км. Немає на Поліссі селянки або селянина, щоб не знав "городенців".
В’їжджаючи в село, городенець кричить: "Баби, горшки, судинки (глечики), баньки, макітри, купуйте, поки не пізно!" Зачувши цей голос, жінки виходять із своїх дворів і, немов на заклик магічної флейти, поспішають до воза городенця. Окружують фіру, вибирають потрібну посуду, стукають "кітками" (ставами пальців), чи дзвенить, торгуються, купують. Переважно вимінюють
на зерно. Півгоршка жита – і горщок до рук господині.

Подібно як Городна, відзначається на Поліссі велике село-містечко Логишин (40 км на північ від Пінська) тим, що в промірі сто кілометрів постачає селам білу глину (щось у роді крейди). В околицях Логишина містяться великі поклади цієї глини, й логишинці – спеціалісти робити її придатною до білення хат. Мають вони свої способи її очищувати, доливають води, місять ногами, потім ліплять з неї круглі грудки, сушать на сонці, вантажать на фіри – і далі в світ.
Перед Великоднем чи перед Зеленими святами поліська господиня нетерпеливо виглядає логишенців. Вона майже вірить, що незалежно від того, чи буде буря, чи дощ, логишенці обов’язково приїдуть з "крейдою" до її села. І надія не заводить її в сліпий кут. Цілком несподівано в’їжджає тяжка фіра логишенця в село і по селі розноситься заклик: "Баби, молодиці,
дівчата, купуйте крейду, біліть хати, підмазуйте печі!" І так само як з городенцем, поспішають жінки до воза логишенця. Вимінюють за зерно грудки крейди, і тоді вже господиня не має чого боятися, що її хата під свято не буде побілена.

Поліська жінка незвичайно терпелива у праці. Вона потрапить довгими днями й вечорами сидіти на "потесі" і прясти льон. Напровесні, перед Великодніми святами, в поліських хатах без упинку стукають берда. Жінки тчуть полотно. Кожна майже полішучка – це спеціалістка витикати полотно. Щоб здобути собі в селі славу, поліська дівчина докладає всіх зусиль, щоб
її рядна або рушники були найкращі. Потрапить вона з кольорових льняних ниток витикати полотна з різними взорами, різними симетричними хрестиковими комбінаціями, квітами тощо. Не менше вона також вкладає праці до вишивки. Так само як і в усій Україні, полішучка не може собі уявити рушника або сорочки без вишивки.

Наскільки багате на народне мистецтво Полісся, свідчить факт, що ним спеціально зацікавився
польський уряд і в 1937 дав розпорядок побудувати в Пінську аж 6 великих павільйонів під загальною назвою "Полєскі ярмарк". Виставка народного поліського мистецтва відбувалася літніми місяцями аж до 1939 року і відвідувачі її могли ствердити, що поліська вишивка чи мистецько виткане полотно містить у собі багатство барв, ніжно скомпоновану стильову цілість.
Дарма що ця виставка була переводжена й пропагована в рамках польської "кресової політики", все ж таки заграничний відвідувач помічав тут щось цілком інше, як у Кракові чи Варшаві. Поліське народне мистецтво – це витвір української душі, це українська традиція, українська композиційна частина, яка вливається в загальну гармонію всеукраїнського народного мистецтва. Так само як у вищезгаданих ділянках, поліське село помітно рушило вперед і в царині торгівлі. Перебуваючи на Волині чи в Галичині, можна було побачити, що скупувачами по селах телят, свиней, яєць, курей чи іншого сільського інвентаря були переважно жиди або
поляки. На Поліссі справа мається цілком інакше. Щоб було точніше, хай послужать факти. У великому селі Лешевичах до Першої світової війни було 50 жидівських родин. У селі було п’ять крамниць, один млин, одна слюсарська майстерня, дві кузні, чотири кравці і т.д., і майже все це було в руках жидів. По війні наступив неочікуваний зворот. Найповажнішим конкурентом у торгівлі і в ремеслі стали ці ж самі селяни, і жиди не могли встоятися перед їхнім натиском. Все це довело до того, що в 1939 р. з п’яти крамниць одна була тільки жидівська, слюсарське ремесло перебрали цілковито місцеві селяни і тільки з ремісників-жидів залишився один кравець. Три четвертих жидівських родин мусило перенестися до Пінська, щоб там розпочати собі нове
життя. Подібно ж малася справа і в інших селах.

З-поміж полішуків ви знайдете мандрівних торгівців, скуповувачів телячих шкір, скуповувачів грибів, живого сільського інвентаря. Відомо мені, що поліські мандрівні купці скуповували по селах у великій кількості суху кору з крушини, сухе коріння з лепехи й вагонами відсилали в глибину Польщі до хімічних фармацевтичних фабрик. В околиці Давид-Городка декілька сіл уславилося виробами високоякісних рибальських чобіт з довгими халявами. Щоб звернути на себе увагу, висилали вони зі своїми зразковими виробами делегата до одної варшавської торговельної фірми. Фірмі чоботи подобалися і вона зробила більші замовлення, що в результаті піднесло на вищий життєвий рівень не тільки ремісниче село, але й інші сусідні села. Торговельний хист у полішука незаперечний. Він не належить до тих, що легко дасть себе обдурити. Він даний матеріал буде м’яти в руках, потім почне торгуватися.

Буде так довго "збивати" ціну, поки не купить найдешевше. Він знає, що гріш для нього заробити
дуже тяжко, тому на всьому старається ощаджувати. Коли ж він відкриє в селі маленьку крамницю, буде доти чавити в долоні гроші, поки не стане на ноги. Хто зна, чи ця ощадність не є запорукою торговельного успіху полішуків. Проте вроджена здібність так до ремесла, як і до
торгівлі поліського селянина могла б набрати повного свого розмаху тільки тоді, коли б ця країна, як і вся українська земля, перестала бути під чужим чоботом. Є підстави думати, що теперішній неосвічений ремісник-кустарник у вільній своїй державі завтра став би
великопромисловим фахівцем. Бо тільки розвиток промисловості у цій країні в природній господарчій системі української держави міг би відкрити світле майбутнє для найбільш погнобленого поліського селянина.

ПІД ПОЛЬСЬКИМ ПАНУВАННЯМ

Якби хтось тобі сказав, читачу, що знає Полісся, але не був у Пінську – не вір йому. Бо щоб упізнати цю країну лісів і боліт, перш за все треба побувати в його серці – в Пінську.

Невелике місто, що нараховувало перед війною 30 000 мешканців з 70% жидів, лежить на лівому березі ріки Піни. Воно оригінальне своєю розпологою і міцно різниться від інших міст Західної України. Всупереч іншим містам, центр його міститься не в серединні, а майже над річкою, за якою розкидається безмежна рівнина боліт. Головна вулиця називалася колись Київською, за час польського панування – Юзефа Пілсудського, а пізніше, в 1939 р., большевики охрестили її
Совєтською. Часи мінялися, Пінськ стояв непорушно, поки не знищили його дощенту в 1944 р. німці. Колись місто мало п’ять церков і два костели (між‚ іншим‚ велетень над Піною – рококового стилю), за час Польщі рахунок цих святинь змінився у відворотному відношенні.
Православний монастир перетворено в кляштор єзуїтів, інші дві церкви перебудовано також на костели, залишаючи православним собор і церкву св. Варвари. Над Береською вулицею високо підіймається комин форнерної фабрики братів Люр’є, яка вславилася своєю високоякісною
диктою на меблі й радіоапарати. Трохи далі, на цій же вулиці, розташована фабрика сірників, що
була відома не тільки на Поліссі, але й далеко за його межами. Неподалеку катедрального костелу підіймається двоповерховий дім – касарні водної воєнної флоти.

Над Піною, в південно-західній частині міста, знаходяться сточня і варстати для ремонту старих суден. Там же міститься порт воєнної флоти. Перед війною Пінськ нараховував сім початкових шкіл, дві гімназії (з чого одна жидівська) й одну ремісничу нижчу школу. Від заходу єдине шосе сполучує Пінськ з Берестям. Також цією лінією пробігає залізничний шлях, що тягнеться через Пінськ на Лунинець і далі аж до Гомеля. Від півночі й півдня Пінськ майже замкнений. Околичні
села сполучені з містом тільки польовими дорогами. Щоправда, кілька років перед війною поляки закінчили будову мосту через Піну, що мав сполучати цілий південь з містом. Але шосе таки в глиб околиці не вдалося прокласти. Весною, коли прибуде вода й розіллється по болотах, польові дороги й греблі звичайно не бувають придатні до їзди возом, і тоді селяни мусять пливти до міста на "гилярах", човнах.

Від дільниці Кароліну, тобто від місця, де Струмінь впадає до Піни, був колись викопаний канал довжиною 9 кілометрів, що сполучав Пінськ з найближчим селом – Гірне. На рахунок цього каналу, що по ньому залишилися незначні тільки сліди, переховалося серед полішуків кілька цікавих легенд. Викопання каналу приписується польській королеві Боні, яка в сиву
давнину деякий час перебувала в Пінську. Хтось тоді ніби їй доніс, що за маленьким селом Пліщичами, у нетрях, знаходяться срібні соболі. Вістка ця зробила на королеву велике враження і їй конче захотілося мати тих нечуваних звірят. Тому що від півдня були непроходимі болота, королева наказала викопати канал, яким могла б попливти зі своєю свитою до Гірного, а потім вирушити на конях у ліси на полювання. Скільки в цьому правди – трудно сказати. Натомість існує друге, більш обґрунтоване твердження, що канал цей був викопаний за часів Бони, щоб легше стягати з селян данини.
Схід віддавна відкрив для Пінська досконалу водну магістралю, якою була колись і тепер Піна, а потім Прип’ять. Ще перед Першою світовою війною курсували сюдою великі Дніпрові пароплави, які привозили до Пінська пшеничну муку, кавуни і промислові товари. Немає в Пінщині старшого селянина, який не пам’ятав би тих часів. Малоземельне селянство йшло тоді в заробітки на "пароходи" (пароплави) або на "барліну" (барку) й їхало наниз, до Києва, Канева й далі, аж до Катеринослава. Дніпро їм був так само рідною рікою, як і Піна чи Прип’ять. Будучи вічно окруженим болотами, цілковито відрізаним ними від півночі, заходу й півдня, колишній Пінськ був виставлений на приплив культури тільки з одного боку – зі сходу. Сюди колись приїздили Прип’яттю київські купці, ченці з київських монастирів, які, однак, мусили зустрічатися з протилежними впливами католицького польського клиру, який тут всадовлений
був ще з давніх часів. Але в дальшому ході подій, внаслідок сильного впливу російської культури, Пінськ почав сприймати все московське й частково навіть по сьогоднішній день являє собою немов московський острів на українському морі. Морем тим є безперечно українські села Полісся, які зберегли досі всі національні цінності українського духу. Не маючи безпосереднього сполучення з Волинню (бо Пінськ відмежований від Волині широкою смугою боліт), українські впливи останніх десятиліть були тут незначні. Нічого й дивного, що в самому місті Пінську годі шукати українського впливу. Відізольованість міста від світу, поважні московські впливи, а потім польські, утворили в пінського горожанина специфічну вдачу. І тут саме підходимо до самої неприємної справи. Виключаючи згаданих 70% жидів, можна поставити собі турботне питання: що являють собою пінські міщани? Польський спостерігач з Варшави, що хотів би бачити все на сході під кутом "кресової" політики, правдоподібно назвав би їх поляками, москаль, без сумніву, зарахував би їх до "істінно русскіх людєй", а що сказав би на це українець? Напевно, втік би з цього міста на перше-ліпше село і там знайшов би для себе моральне задоволення.

Пінський міщанин і ремісник у щоденному житті говорить переважно російським жаргоном. Багато з-посеред теперішніх пінських міщан – це колишні вихідці з села, які, однак, впродовж довгих років встигли забути свою рідну українську мову й пристосувалися до манер міста. Годі шукати деінде такого відмеження міста від села, як, наприклад, у Пінську. Вистачить у середу або п’ятницю вийти на монастирську площу, де двічі в тиждень відбуваються торги, щоб помітити цю глибоку різницю між селянином і пінським міщанином.

Пінський міщанин у своїй гордості завжди дивиться на селянина, як на щось нижче, менш вартісне, що, зрозуміло, з цієї другої сторони викликує відповідну реакцію. Полішук з околиць Пінська давно зжився з думкою, що пінський міщанин – це людина, що шукає нагоди його використати й ошукати. По своїй натуріполішук добродушний і гостинний, але годі було б у ньому шукати тих прикмет при зустрічі з пінським міщанином. Ця відокремленість іноді прибирає нездорові форми. Пінський міщанин погорджує селянською свиткою, селянськими ликовими постолами, його вишиваною сорочкою, його українською мовою й піснею. Сам радо співає вульгарні російські пісні й називає себе російською людиною. Щоправда, його ментальність не має нічого спільного зі справжньою московською духовістю, проте симпатії є тут бодай
головним чинником. Уже той сам факт, що перед війною Пінськ вибрав до польського парламенту посла від "російської" національної групи, свідчить про те, які глибокі коріння запустила тут російська займанщина.

Ця викривлена під національним оглядом душа пінського міщанина, його нахили до всього
російського і є кісткою незгоди між селом і містом. Треба було б довгих років праці (а це могло б бути тільки у власній державі), щоб цю кістку незгоди усунути.Пригадую, в 1935 р. мав я нагоду запізнатися з групою пінських інтелігентів, між іншим також з місцевим російським поетом Коротишевським. Читаючи скілька своїх ліричних віршів із пінського життя, я висловив сумнів, чи зможе він розгорнути як слід свої творчі сили в задушній атмосфері Пінська. Я йому порадив іти слідами Фальківського, вжитися в душу полішука й творити на ґрунті поліського села й міста, тобто виплисти за межі Пінська, а це міг би осягнути тільки тоді, коли б научився промовляти мовою тих людей, про яких став би писати. Ці мої зауваги зустрів поет, як і його оточення, цілком неприхильно й потім, аж у 1939 р., коли мені приходилося ще раз бути в Пінську, я довідався, що поет Коротишевський вписався до комуністичної партії і співпрацює з большевицьким часописом "Полєская Правда". Вузькість і духова обмеженість у пінських міщан виявилася з не меншою мірою також і в поета Коротишевського.

Наслідки діяння чужого духовенства на Поліссі позначилися сумними фактами. Російські церковні звички, як побирання грошей за сповідь, хабарництво зі шлюбами й похоронами, радше відпихало полішука від Церкви, ніж його притягало. Чужа мова на проповідях не трапляла до душі вірного полішука. Крім того, в своїх проповідях російські пастирі дуже мало говорили про Бога. Наприклад, під час одної Служби Божої в селі Вівичі, 37 кілометрів на схід від Пінська, в 1938 р. душпастир почав проповідь такими словами: "І ви до церкви ходіте, да і молітесь перед святимі іконамі, а позабилі, что просо вашего батюшкі не пополото, что луга не покошени". В селі Мисятичах, 25 км на південний схід від Пінська, довгий час був священиком росіянин, Дюков. Він щодня пив горілку й сварився за дрібниці з селянами. Коли він умер, місцева церковна
рада спротивилася його поховати біля церкви. Поховано його на звичайному кладовищі. Згодом прислано другого священика, Сулковського, також росіянина, який використовував сповідь для поліційних доносів. Такі моменти підривали довір’я до Церкви й штовхали нерідко полішука до підпільної тоді комуністичної партії. Поліське селянство прагнуло священиків українців, які б розуміли свою паству, й тоді тільки Церква могла б виконати своє завдання. Спрагнений духової поживи поліський селянин вибирався пішки до далекого Почаєва, щоб у чистій святочній атмосфері помолитися Богові перед іконою Божої Матері. Такі паломницькі походи відбувалися з Полісся до Почаєва щороку майже з усіх його закутин. Припинилися вони щойно в 1939 р., коли большевики прилучили західні землі до СССР.

Розкладову роботу російського духовенства на Поліссі поляки толерували, а нерідко навіть відверто підтримували, щоб у цій нездоровій атмосфері здобути і для себе тепле місце. Так Католицька Церква, як і польські урядові чинники старалися використати різні непорозуміння вірних з російськими душпастирями, зважаючи завжди на цю саму одну ціль: приєднати якнайбільше селян до польської нації. Нагод і можливостей поляки бачили тут дуже багато й тому цілком не крилися із своїми полонізаційними намірами.

На Поліссі по церквах було поширене здирство за хрестини, за шлюб, похорони тощо. Нерідко російські душпастирі ставили вимогу платити за шлюб 100 золотих, за хрестини до 30 злотих і т.д. Таку високу суму не завжди міг покрити вбогий поліський селянин. І саме в
цьому пункті польські ксьондзи виявляли "добру" волю, пропонуючи стурбованим батькам чи молодим парам полагодити всі ці обрядові справи цілком задармо. Однак, щоб доконати цього, ставилася одна вимога – прийняти католицьку віру, що кожний полішук тоді розумів – приєднатися до поляків. В деяких селах розбіжності й конфлікти між вірними й Церквою доходили до особливої гостроти, що було причиною нерідких розчарувань і навіть заламань.
Але, як виявилося, полішук назагал задокументував себе незвичайно консервативним, і годі було його зрушити з місця. Незважаючи на недовір’я до власного духовенства, все ж таки віра була сильнішою від переходових церковних непорозумінь. Треба ствердити, що дуже мало можна нарахувати на Поліссі сіл, де б поважніша кількість селян рішилася змінити релігію в користь польського католицького костелу. Щоправда, були рідкі випадки зміни релігії, але цю зміну слід
розуміти як штучне явище, не обґрунтоване на глибшому розумінні нових релігійних правд. Так, наприклад, у 1938 році половина села Острів перейшла на католицизм, що приписувалося у велику заслугу одному польському священикові з Пінська. Але не пройшло й півроку, як навернені на нову віру почали вертатися на лоно Православної Церкви. Причина була та, що всі
сусідні села почали бойкотувати їх, а діти на дорогах нерідко вигукували "ляхи". Відпорність полішука до Католицької Церкви слід розуміти як спротив польським впливам, бо польський ксьондз тут мав завдання не так розповсюджувати нову віру, як полонізувати місцеве населення. Тому годі було б шукати на Поліссі відмеження поняття "католицький" від "польського". Польські зусилля здобути душу полішука мали не завжди духовний характер. Скоріше вони були обґрунтовані на грубих матеріальних принадах, що їх показувано полішукові при першій-ліпшій нагоді. Приман таких між 1930 і 1939 роками було дуже багато на Поліссі.
Наприклад, згідно з розпорядженням тодішнього поліського воєводи Костека-Бернацького (творця Картузької Берези), всі ті полішуки, що приймуть католицький обряд, будуть користатися з 70% знижки ґрунтових податків, будуть звільнені від шарваркових обов’язків, дістануть грошеву допомогу для піднесення власного господарства тощо. Як видно, примани були спокусливі, але чомусь не захопили вони поліського селянина. Хоч з-поміж них і було багато розхитаних душ, але всі вони майже поминали польські костели й радше шукали собі пристановища в різних релігійних сектах, які тут були поширені.

Місійна невдача польсько-католицького клиру на Поліссі не спинила чергових натисків поляків на поліське село. Тим разом розпочато асиміляційний експеримент цілком з другого боку: центром уваги стала колишня дрібна українська шляхта, яка тут осіла ще з давніх часів. Треба відзначити, що на Поліссі, а зокрема в Пінщині, багато було такої шляхти, яка, однак, ні мовою, ні обичаями, ні релігією не різниться від решти українських поліських сіл. У Пінщині відомі такі шляхетські села, як Качановичі з прізвищем Качановський, Мисятичі з прізвищем Шпаківський, Ковби з прізвищем Ковб-Седлецький, Острів з прізвищем Островський, Плотниця з прізвищем Ноздрина-Плотницький і т. д., і т. д. За даними воєвідського статистичного уряду, Полісся мало б нараховувати такої шляхти 50 000. Тому що шляхетські прізвища здебільша мали закінчення на "скі" або "цкі", поляки беззастережно зарахували їх до польських. Щоб цю справу зробити популярною, в 1938 р. була видана брошура п. н. "Zasciankowa szlachta poleska", призначена на розповсюдження виключно в шляхетських поліських селах. Поданий матеріал у цій брошурі ніяк не відбігав від звичайних видумок і не спирався на жадних історичних фактах. Зміст брошури був розрахований на пропаганду. Зміст свідомих "шляхтичів", щоб вмовити їм вищість від сусідніх "хлопських" сіл і тим самим роздмухати іскру польськості. Деякі розділи цієї брошури були незручні й невитримані, коли йшло про відтворення минулого даного шляхетського роду.
Можна було у цій брошурі вичитати таке, що якийсь шляхтич з села Острова з прізвищем Карло-Островський був послом до польського сойму за часів Яна Казимира, що Ковб-Седлецький був канцлером на дворі Стефана Баторія, що якийсь Шпаківський був католицьким єпископом у Кракові в час Косцюшківського повстання тощо. Звідкіль автор брошури виграбав ці дані, сам Бог хіба знає! Бо даремні були б зусилля шукати потвердження чогось подібного в історії. Все було шите занадто грубими нитками, щоб не помітити основної цілі: зацікавити поліського шляхтича польським минулим і вмовити йому, що його предки були "великими польськими патріотами" і тільки з утратою Полісся чужі сили змусили поліську шляхту прийняти православіє.
В Пінську, при старостві, утворився навіть спеціальний фонд для відтворювання минулого поліської шляхти. Внаслідок діяння відпоручників цього фонду в кількох шляхетських селах побудовано пам’ятники в честь полеглих за "свободу" Польщі. Наприклад, у селі Шоломичі, 30 км на схід від Пінська, на велике диво селян виріс великий кам’яний пам’ятник з різьбленим
білим орлом, під яким написано: "Kałłaurowi Stanisławowi, pułkownikowi powstańczych oddziałów polskich, poległemu na polu chwały w 1863 roku". Цей легендарний полковник, за твердженнями "відтворювачів" пам’ятника, мав бути родом з села Шоломич, що було правдивою незрозумілою загадкою для місцевих шляхтичів того ж самого прізвища. Ніхто в селі не чув навіть переказів про такого "славного" предка й були б даремні зусилля шукати там же старого документа, який би стверджував тотожність відтвореного "героя". Нічого й дивного, що жителі Шоломич були байдужі до пам’ятника "свого предка" й, ідучи повз нього вечорами, хрестилися, бо втерлося повір’я, що, мовляв, під пам’ятником щось лякає.
Таким чином і такими засобами поляки змагали здобути собі на Поліссі "польську" базу, з якої пізніше робили б "рейд" на інші, тим разом "хлопські" села. Але всі ці намагання і витрати грошей принесли полякам тільки гірке розчарування. Поліський шляхтич чомусь не сприймав "ідеї вищості" і скорше бачив свого приятеля в сусідньому мужицькому селі, з яким його все єднало, а ніщо не відмежувало. Отой шляхтич-селянин разом з селянином-мужиком колись спільно зберігали свої українські національні цінності перед натиском царсько-російської казенщини, вперту і переможну пробу відбули вони у вирі зазіхань на їх душу польського шовінізму, хочеться вірити, що таку ж напругу й силу волі виявлять полішуки і в цьому третьому етапі – найтяжчого русифікаційного курсу...

Передрук за виданням журналу "Пам'ятки України", 2002 року

Далі буде...

Тема: історія пінського Полісся

ПОДІЛИТИСЯ :: Share |

ЗНАЙТИ ЧИ СКАЧАТЬ ПОДІБНУ ІНФОРМАЦІЮ, ФОТО: